Досить бути провінцією

Квасневський, який, милуючись статуєю Комедії, ішов трохи ліворуч од Кучми, зачувши з його вуст своє ім'я, враз повернувся до нього обличчям:

- Еге ж, - заскочений зненаиька пробурмотів він, розгублено посміхаючись, та.раптом, ніби про шось згадавши, спохмурнів: - Але мені здається, шо не всім львів'янам ие подобається...

- Ну, шо ви, киньте, пане Александре! - вигукнув Кучма жартівливо-ображеним тоном, розвівши в повітрі руками. - Принаймні за кількістю автографів на одного президента ви серед нас - найперші!

Дружним сміхом зустріли всі учасники розмови ией жарт українського Президента. Та коли вони увійшли до вестибюлю театру, всі їх веселоші зникли, мов камінь у воду. Воно й не дивно: перша зустріч із інтер'єром Львівського оперного і в бувалих першопроходиів нічого, крім вигуків захоплення, не викликає. Завдяки творчому генієві архітектора світло й блиск безроздільно панували тут мало не всюди, наповнюючи всі зібрані тут мистеиькі шедеври, кожен їх найтонший штришок, кожну найменшу заглибинку, застиглою музикою радості10.

І лише тіні від їх власних постатей непевно й незграбно лягали на сяючу, немов вранішня роса на сонні, мозаїчну підлогу. Вони ніби опинилися у якійсь казковій галереї мистецтв, де найкраші майстри різця та пензля минулого століття залишили нашадкам свої найвидатніші твори: картини живопису, рельєфи та скульптури. Уся ця розкіш була прикрашена такою кількістю позолоти, шо у високих гостей мимоволі виникло враження, ніби вони опинились у самісінькій оселі сонця.

Тільки-но вони ступили на блискучі, біло-мармурові сходи, як їх гербами старовинної княжої столиці привітали великі, чарівної краси, бронзові світильники. Від їх продовгуватих фігурних стійок відходили тонкі, кучеряві стеблинки, на яких, немов квітки з бутонів, розпускалися білими, ніжними пелюстками лампи. Фонтаном розливався навсібіч потік сліпучого світла, і в його сяйві мозаїка на підлозі вигравала райдужними переливами. Світло линуло за ними, коли вони поважно підіймалися сходами пишною червоною доріжкою. Зливаючись із сяйвом світильників на пілястрах другого поверху зали, світло наливало білий мармур сліпучим блиском. Ае-не-де виступали на ньому, мов судини на блідій шкірі, рожеві прожилочки. Світло віддавало мідними переливами червономармурових тумб та поруччя, воно ж таємниче й загадково мерехтіло, ніби вливаючись у невисокі темно-коричневі стовпи балюстради.

Другий поверх, куди ГОСТІ ПІДНЯЛИСЯ, був увесь, наче поясом, оперезаний тими ж темно-корич-невими балюстрадами із тим же червоно-мармуровим поруччям. Світильники, встановлені в пілястрах аркади, до блиску висвічували білі стіни й ніжно пестили у своєму сяйві їх позолоту. Сяйво це сягало третього поверху, запалюючи переливами орнаментовану, позолочену ґратку, від чого вона, немов шампанське у фужері, вигравала всіма барвами веселки.

Пройшовши попід арками на другий поверх, перед тим, як рушити до головного входу на балкон, президенти зупинились і, зачаровані дивовижною красою, вражено роздивлялися довкіл. У нішах, над пілястрами, стояли скульптурні погруддя видатних художників, мислителів і поетів. Світло вже не сягало цієї висоти, і скульптури вкрилися похмурими тінями, які надали зображеним лииям якогось неземного, містичного виразу. І ше більш чужими виглядали від цього, оточені пишною позолотою, алегоричні панно попід самою стелею, завдяки яким вестибюль Львівського оперного здобув собі серед мешканців міста славу маленької картинної галереї. Шоб це не було: чи алегоричні зображення пір року, чи емблеми промислів, науки і праці, чи символи військової доблесті, музики, скульптури та живопису

- всюди від браку світла живі, яскраві фарби блідли й вмирали - і, завислі над сяючим унизу морем світла, панно здавалися дверима у потойбічний світ, а через те, скоряючись примхам дивної людської натури, ше більше вабили до себе око.

Томас Клестіль, найбільший знавець оперного мистецтва серед усього президентського клубу, першим оговтався від принад вестибюлю:

- Боже мій! - захоплено вигукнув він, повернувшись обличчям до Кучми, - тут дійсно все те саме, шо й у нас, у Віденській опері.

- Запевняю вас, пане Президенте, - таємниче посміхнувся той. - Тут ви ше побачите таке, чого у вас, у Віденській опері, немає.

- Шо ж ие таке? - нетерпіння справжнього поиіновувача мистеитва вочевидь брало у Клестіля гору над стриманістю досвідченого дипломата.

- Сюрприз!

Оголивши верхній ряд білих зубів, Клестіль посміхнувся своєю тигрячою посмішкою, шо так не пасувала загалом до м'яких рис його обличчя:

- А, то ви, виявляється, ше й спокусник!

Ше раз обвівши захопленим поглядом вестибюль, австрієць останнім з президентів зник у дверях балкону.

Коли ж з його висоти все високоповажне зібрання кинуло погляд на розкішний глядаиький зал, то усе, шо вони бачили досі, здалося їм лише жалюгідними і мізерними ворітьми у грандіозний храм мистецтв, до якого вони зараз потрапили. Спланований у формі величезної ліри, пишний і урочистий, він і сьогодні, як і того пам'ятного

4 жовтня 1900 року1, завмер і принишк, готуючись в котрий уже раз проспівати хвалебний гімн на честь свого геніального творця. Вбрана, немов королева на бал, у блискучий біло-бежевий наряд своїх стін, шедро гаптована розкішною фігурною позолотою, глядацька зала так приголомшила високих гостей, шо деякий час вони лише стояли, наче вкопані, нездатні вимовити ані слова, бігаючи очима з предмету на предмет, з візерунку на візерунок. Німецького Президента зі стану заціпеніння вивів лише добре йому знайомий тенор його перекладача. Гаубер саме заходився переказувати шефові слова їх гіда, - художнього керівника театру Івана Юзуна. Останній, звісна річ, давши гостям кілька хвилин,

’4 жовтня 1900 р. - день відкриття Львівського оперного театру.