Досить бути провінцією

шоб прийти до тями від грандіозності побаченого, відважився тепер на деякі коментарі:

- Перед вами, панове, - декоративна завіса "Парнас", - почав Юзун і, показавши в бік сцени, заходився поправляти краватку, намагаючись надати своєму обличчю і жестам невимушеного виразу. - Її намалював для нашого театру видатний художник Семирадський ше у минулому столітті. Нею ми користуємося лише в найурочистіших випадках, і сьогодні, без сумніву, саме такий випадок.

Юзун відвів погляд від завіси і ковзнув ним по обличчях "дев'ятки". На них, у відповідь на його комплімент, промайнули люб'язні й ввічливі посмішки. Знову, повернувшись обличчям до "Парнасу", Юзун продовжував:

- Зображення на завісі втілює зміст духовного життя і діяльності людини. Зі зрозумілих причин, панове, ця проблема є для нас, людей мистецтва, особливо важливою. Кілька слів про алегорію та зміст зображення.

Герцог прикипів поглядом до яскравої, повної контрастів, палітри завіси і, нагостривши вуха, ловив кожне слово, шо злітало з уст Гаубера.

Десь далеко, над благословенною землею стародавньої Еллади, мов причароване дзюркотінням свяшенних, кришталево-чистих джерельних вод, нечутно виринало з мороку ночі вранішнє сонце. Виганяючи з гір темінь, воно вкривало їх тужливою синню, запалювало ясно-червоним вогником сизії хмари, розчинялося блакиттю у невеличких острівцях чистого неба, шо плавали поміж ними, наскрізь пронизувало листя розлогого дуба, на передньому плані, сліпучими проблисками. Звідкілясь, із-за далеких гір, на швидкій, мов блискавка, колісниці, влітав у центр картини барельєф сонцесяйного Аполлона1. Яскравим факелом освічував срібно разючий бог усім сміливцям тернисту дорогу до мистецтва. Під вівтарем із барельєфом Аполлона, ніби виринаючи з клубів густого, білого фіміаму, дивилась кудись уперед широкорозкритими очима віша Піфія. Ліворуч від неї зринала вгору крилата натхненниця драматургів і поетів, рожева й ілюзорна, як сама мрія, зваблива й прекрасна, немов світанок під Парнасом. Праворуч, у голубій туніці й золотому шоломі, вказуючи невблаганним перстом на свої незмінні терези, стояла сувора й непохитна Феміда. Трохи далі зліва, вбрана у світло-зелені весняні кольори, - саме втілення безтурботної радості, -забавляла пустотливих амурчиків танцями весела Терпсіхора. За цим, присівши на камінь і спершись на кіфару, згадуючи про шось своє і меланхолійно посміхаючись, спостерігала тужливим поглядом своїх пристрасних очей лагідна Ерата. Поруч, прекрасна й беззахисна в усій своїй наготі, виливала на сопілці свою душу крилата Евтерпа. Неподалік від неї, у червоному плаші, із натхненним обличчям,

’Тут і ладі використано персонажі з античної міфології. Аполлон-у давньогреиькій міфології бог, покровитель мистецтв. Його повсякчасні супутниці - Музи, покровителі різних галузей духовної діяльності людини: Евтерпа - ліричної поезії, К л і о - історії, Талія -комедії, Мельпомена - трагедії, Терпсіхора -танців, Е р а т о - любовної поезії, Полігімнія - гімнів, К а л і о п а - епосу. Гірський масив Парнас із святилищем у Лельфах, де жриця Піфія давала провішення, давні греки вважали своєрідною "літньою резиденцією" Аполлона і муз. Решта персонажів, об'єднаних у художній композиції завіси, як символ втіхи і достатку, - ие Фортуна (у давніх греків - Тюхе) - богиня шастя і благоденства, Ерос- бог кохання. Також у композиції завіси присутні амурчики - божества кохання та богиня справедливості Феміда.

застигла, спершись на арфу, неперевершена Полігімнія. А коло неї, зі своєю золотострунною кіфарою в руш, у зеленому вінку, з-під якого спадали на білосніжну шию пасма чорнявого волосся, так романтично виглядала Каліопа...

- Та як суворо застерігає художник усіх тих нешасних, які, наївні, подалися у мистеитво по втіху та наживу.- Юзун поволі наблизився до завершення своєї оповіді. - Саме їм, зведеним на манівці запопадливими принадами Слави, Фортуни та Ероса, присвячена композииія праворуч від вівтаря. Саме на них вказує премудра Кліо, а зі сторінок її книги безжально, мов вирок, злітає: "Так було, так є і так буде". На жалюгідних жертв самообману співчутливо позирає вбрана у фіалкову туніку Мельпомена. їй у відповідь саркастично посміхається Талія, пророче вказуючи на порожню мильну бульбашку, шо одна лише пурхає над самотньою могилою... Так, така доля усіх жертв марнославства та користолюбства...

На коротку мить Юзун спинився, шоб трохи перепочити і, оглянувши присутніх, вів далі:

- Вельмишановні панове, - його голос забринів урочисто і піднесено. - Так сталося, шо шоста зустріч президентів Ііентральної Європи співпала із ювілейним, десятим, міжнародним музичним фестивалем "Віртуози" у Львові. Звичайно ж, ми не могли не скористатися такою нагодою і вирішили у вашій присутності відкрити цей традиційний для Львова фестиваль.

Враз застигла краса далекого Парнасу заворушилася, сколихнулася і, немов птах із клітки, відчувши волю, здійнялася вгору. На сцені з'явилися, поблискуючи білими накрохмаленими сорочками з-під чорних, як смола, костюмів і фраків, багато-численні учасники фестивалю. Вони здійняли на честь гостей міста иілий шквал оваиій, і від сиени, наче гірська лавина, покотився могутній гомін, на якусь мить, ніби задля якоїсь урочистої паузи, спинивсь на рівні партеру та, не в змозі боротися із своєю власною стихією, зринув над сиеною вгору. Лизнувши прикрашені позолотою біло-бежеві стіни, він розтікся могутніми колонами. Підіймаючись усе више і више, гомін ковзав бордовими гобеленами, погладжував золоті фігурні орнаменти, обмаиував напнуті м'язи атлантів, пестив лагідні обличчя каріатид та захоплював ярус за ярусом, врізаючись нарешті у купол, де яскравий блиск розкішної лампи вихоплював з мороку сповнений урочистого пафосу "Апофеоз Слави"1...

І шість десятків років11 тому, коли розкрились кривавії обійми ката і він прийняв нашу небогу в неволю, і тоді гриміла ти, зало, гучно й грізно. Вогнем з мільйонів рушнииь спалахнула тоді ти, вибухнула прошальними зойками мільйонів невинних. Зубами мільйонів благородних мучеників заскреготала ти. І тонами тротилу застогнали у тому гомоні церкви і собори. І заревіла уся сплюндрована, розчавлена під п'ятою північного колоса земля. А шо ж принесеш ти їй сьогодні? Може, повієш теплим подихом Празької весни? Може, ступиш на неї легкою ходою Оксамитової революиії? Може, могутнім вихором рознесеш нарешті над Збручем невидиму Берлінську стіну? Може, подаруєш для нас шось досі незвідане й незнане: може, даси нам надію? Прислухаємось... Нема відповіді...

Коли нарешті вшухли аплодисменти, чималий натовп учасників фестивалю почав розсіюватися, і незабаром на головній оперній сиені міста залишилися самі лише оркестранти зі Львівської філармонії. Швидко і без зайвої метушні вони розсілися по своїх місиях, і їх костюми вкрили оперну сиену клаптиковим чорно-білим покривалом. Шоб не вдарити перед високими гостями лиием у грязь, організатори урочистостей значно посилили склад симфонічного оркестру, шо сьогодні правив бал в оперному театрі. Однієї лише оперної сиени всім вісімдесятьом виконавиям було тепер замало. Частині з них, отож, довелося вдовольнитися місцями на майданчику коло неї, створеному спеціальним перекриттям оркестрової ями.

- Шановні гості, зараз для Вас пролунає "Карпатський кониерт" львівського композитора Мирослава Скорика, - знов урочисто оголосив Іван Юзун. - У нашій святковій програмі ми недаремно саме йому відвели перше місие. Адже ией шедевр вважається симфонічною візиткою нашого чарівного міста. Про те наскільки справедливим є ие твердження судіть, будь ласка, самі.

На мить у залі зробилося так тихо, шо чути було кожен шурхіт, кожен шелест, і ось з широких воріт оперної сиени до княжої столииі попливла казкова мелодія, загадкова, ніжна й лагідна. Журливі й протяжні звуки сопілки зачаровують вуха, сповнюють душу радісними й тривожними передчуттями. З крутого схилу, мов перлина з морської мушлі, відкривається перед оком широка панорама правічного карпатського спокою. Крізь зрадливу, синювату імлу ранкових туманів вимальовуються у напівтемряві похмурі обриси гір, вкриті чорною перукою густих смерекових лісів. Немов блискуча ранкова доріжка стелиться понад обрієм золотаво-червона корона, і від неї салатовим сяйвом спалахують з-поміж гір самотні кичери12. Недалека вже ти, мить з'явлення світла! Усе яскравіш і яскравіш виблискує корона. Разом із туманами повільно згоряє в ній синій смуток гір. Десь у далині тужливо озивається самотня пастуша сопілка. Та, струсили вже гори зі своїх крутих схилів сон літньої ночі! Бадьорі й веселі, не розуміють вони одинокого смутку пастуха. Раз у раз заходиться дика гірська краса танком, поривчастим та бурхливим. Та, ніби знітившись від своєї ж власної величі, враз його припиняє. Туга й смуток знову важким каменем лягають на серие. І злітає музика під склепіння разом із переривчастим скрипінням соснових і смерекових стовбурів у диких нетрях лісу. Срібними переливами хвойного дзвону озивається вона на їх кронах. Ніколи не ступала нога людська у ні забуті Богом хаші. Лише бродять тут споконвіку вовки-сіроманиі, втопаючи м'якими лапами у вогку мохову подушку. Лише зареве на світанку, вилазячи зі свого барлогу, зачувши поживу, голодний ведмідь. Незвіданою, прадавньою тривогою промовляють до слухачів иі голоси із самого серия гір... Та зійшло врешті соние, і безліччю дзеркал заблискотіла зелень иаринок13, заколихалось ледь помітно від легесенького подиху вітру трав'яне ліжко на широкій полонині. Переможним гуком оповішає трембіта гори про настання нового дня. Веселиться кожна християнська душа! По всіх усюдах розноситься малиновий передзвін иерков. Заклично лунають мисливські сурми і десь, у темних глибинах лісу, королівські й князівські дружини виходять на заплутані звірині тропи, полюючи на лісову дичину: лисиию, тура, кабана... Усе гучніш і гучніш лунає цей хор, аж здригається від нього склепіння театру... І раптом він, ніби на півноті, несподівано замовкає...

Та лише на одну коротку мить завмерла під високим куполом напружена тиша. Бо в темних, безлюдних нетрях лісових кладовищ, серед страхітливих ломів з трухлявих пнів і загнилих дерев, уже перестрів сміливия-подорожнього веселий чугайстер14 і вже тягне його мерщій у танець коло яскравого багаття. Весело і кумедно вихиляється він перед багаттям і щось бурмоче собі під ніс, долаючи захеканий віддих. На вкритій мохом землі, з якої де-не-де випираються списані лишаями камені, безладно підстрибує його п'яна тінь. І, мов лоза по жердині, в'ється мелодія круг багаття. "Гех-гех", -аж розходиться у танку чугайстер. "Геп-геп", - чути тупіт його ніг по сирій землі. А гори вже давно прокинулися від сну й ожили! До церков звідусіль тягнуться пішими походами по-святковому прибрані люди. Радість і торжество на обличчях їх! А мелодія, ледь чутна в цьому потаємному кутку глухого лісу, покружлявши так декілька разів навколо багаття й на мить зупинившись, ніби перевести дух, виривається раптом з темних хаш на широкі простори, хапає могутні гори за ноги і тягне у танок. Тисячами сопілок, флояр, лениівок озиваються полонини, і під їх музику тисячі шумливих гірських потоків дзвінко співають веселих літніх пісень. Танцювальна мелодія

- наче вузенька гірська стежка, шо звивається крутими схилами вгору, - оперезавши кілька разів могутніх велетнів м'яким пасом своїх звуків, на мить завмирає, шоб залунати ше гучніш, ше ширше розкинути свої обійми навколо гір, злетіти ше више в небеса... Та ось у літній карпатський танеиь вривається звідкілясь стрімкий вихор, а за ним нескінченною чередою влітають у гори осінні вітри, буйні та несамовиті. Наче голодні звірі, знавіснілі й нестримні, вільно гуляють вони полонинами, до самої землі пригинаючи зів'ялу траву, люто луплять гори своїми широкими крилами і розбивають літній танок бурями та грозами. Зелені гори жовкнуть і червоніють, їх усмішка блідне й зовсім зникає, а обличчя скривлюється в болючій і огидливій гримасі. Яким величезним ше донедавна був гірський пейзаж! Сьогодні він подібний на зіпсоване полотно нездари-художника: усі фарби зливаються на ньому у брудне, незрозумілого кольору місиво. Звуки оркестру розлітаються навсібіч нерозбірливою, гучною какофонією. І лише останній акорд бабиного літа пробивається далекою і слабкою луною крізь це розбурхане море осіннього дисонансу. А потім усе стихає, літня краса гір, остаточно зів'явши, опадає, мов листя, у пригноблені потоки, і лагідні хвилі їх плесі в тихо сходяться над нею...

Ні, не на місці душа горянина серед цієї задушливої тиші. Тяжко тужить вона за втраченим літом, за всіма втраченими літами... І озивається, мов уражений звір, скорботними й лютими трембітами; високо, у саме небо, злітає їх стогін, кружляє там серед оповитих хмарами скель, заглушуючи зневажливий клекіт самотнього орла, і густим сумом опускається додолу. Срібними звуками иимбал розтікається він по стовбурах дерев, напуває собою їх коріння і звідти просочується у зажурені води потоків. Серие так і завмирає у передчутті якоїсь небезпеки, тисне його і шемить якийсь незрозумілий тусок. З темного лісу знову долинають знайомі з самого дитинства звуки, загрозливо скриплять на вітрі верхівки дерев, незграбно чалапає мокрим лісовим мохом ведмідь... Аж ось, спритна, й легка, мов пух, вибігає на залиту сонячним світлом галявину серна і дрижить, таниюючи на своїх тоненьких ніжках. І на мить у скаламучене серие повертається правічний карпатський спокій. З нього вже, здається, готова народитися якась мелодія і журливим танком лягти на тонкі струни скрипки. Та важко їй вирватися з могутніх грудей і пробитися крізь буремний і мінливий, наче самі гори, вир душі. Неначе якась стіна заступила їй дорогу. І в безсиллі перед прадавньою величчю гір опускаються додолу руки, випадають з них смичок і скрипка... Знову тужливим гуком озиваються трембіти. Бездонний відчай у голосі їх. Немов хто у воду камінь кинув, розкочується він, увесь час слабнучи, на всі боки. Гори покірно приймають прошальний крик журавлиного ключа, шо довгою низкою розтягнувся на осінньому небі. А порепаний і надтріснутий голос трембіти ше довго луною блукає горами й долинами, зникає врешті десь за обрієм, забравши із собою рештки життя із иих безкраїх просторів...

Та раптом із тиші, шо мертвим ковпаком лягла на Карпати, таки озивається скрипка. її тонюсінький голос то піниться й корчиться, неначе літом сварливі потоки, шо, без перестанку б'ючись об камені, несуть свої води в голубий Дунай та ген у синє море;