Досить бути провінцією

- Навряд чи виконання вашого прохання було б можливим, - почав офіційним тоном Гауберг, - в нас дуже напружена програма... Однак, якшо вас так цікавлять відносини Німеччини й України, то я особисто міг би вам у цьому допомогти.

- Ви?!

- В рамках приватної бесіди, звичайно... -довірливим тоном додав перекладач. - і звичайно, з дозволу пана Гериога... Ви не могли б дати мені свій телефон?

Вася поспіхом дістав з мішечка клаптик паперу і швидко написав на ньому свій телефонний номер. Акуратно зігнувши папірець, німеиь поклав його собі у кишеню і кинувся навздогін шефові.

****************************** Нехай наш кумедний герой із роззявленим ротом залишається на місиі проведення свого історичного інтерв'ю. Ми ж перенесемося до вибіленої і розцяцькованої будівлі Національного музею, поріг якої тієї миті один за одним переступили високі гості княжої столиці.

Умить замовк за дверима гомін розгарячілого натовпу, і мирських царів поглинула врочиста і піднесена тиша, немов готуючи їх до аудієнції Його Величності Погідного Неба. Гості та їх супровід ше перекидалися коротенькими й тихими фразами, вони злітали вгору і кружляли попід стелею, неначе осад у розбурханій склянці з водою, та згодом неквапливо опадали на холодну підлогу, плавно лягали поміж тоненькі ворсинки килимів, шо м'яко стелились сходами; і невдовзі у просторому вестибюлі вже нішо не сміло противитися ненав'язливій волі нерухомої тиші.

Руйнівним дисонансом увірвалося у цю ідилію безтурботного спокою схвильоване обличчя директора Національного музею Отковича. Один з провідних знавців у галузі візантологи, вийнявши тремтячою рукою з нагрудної кишені кулькову ручку, повів увесь цей строкатий політичний бомонд на другий поверх, де містилася експозиція творів українського іконопису. Дорогою старий професор гарячково, немов студент на іспиті, підбирав у голові слова: зараз йому належало донести бодай іскру того вогню, яким усе життя палало його серие, до очей холодної та иинічної Європи.

Так, він планував це побачення як полум'яну пристрасть з першого погляду. І воно нею стало! Ледь тільки потрапивши до світлої, просторої зали, гості невеличкими групками розійшлися попід стенди, з виразним подивом оглядаючи цю широченну духовну панораму нашадків древнього слов'янського роду.

М'яке, біле мерехтіння неонових ламп до останку розчинялося у навколишньому спокої, серед якого чути було кожен шурхіт, кожен крок. Голос професора, спочатку тихий і несміливий, мов весняний потік, шо в муках пробиває собі путь крізь товшу зимового снігу, згодом зміцнів і поплив неквапливо й величаво, мов могутня рівнинна річка. Кожне його слово на льоту ловили перекладачі, і навколишню тишу порушувало монотонне, неначе в бджолиному вулику, різномовне бубоніння, так ніби тут повторювалася спроба Вавілонського стовпотворіння.

З білих стін, гідні й поважні, їх пронизували з-під насуплених брів гострим й глибоким поглядом святі лики. Зі зіяючої глибини царства чорних тіней і збляклих фарб застережливо підіймалися перед вершителями людських судьб немічні руки. З бездонної глибочіні часу їм надсилало свої вітання похмуре і безрадісне Середньовіччя: у темних келіях, сховавшись за монастирськими мурами від смут та воєн, непритомніючи від голоду, здригаючись від лютих морозів та, попри все, стискаючи задубілими пальцями неслухняного пензля, безіменні генії копирсалися у фарбах і, мружачись при тьмяному світлі свічки, виплескували на терпляче дерево увесь свій біль від вселенської наруги. Дивною і страшною була їх утеча - поміж ці лиця, фанатичні й самозречені, у цей світ, містичний і спотворений. Пекуче тавро безвиході на скрижалях історії, убиті сумом високії мрії, потускнілі і притупілі відчуття, мов чорні діри, затягували в ікони. Буйні оргії та ігриша панів і сутужна праця хлопів, блиск та золото сусідів і споконвічна пригноблена праця - цей важкий світ і світ той, чорних тіней і темних фарб. З тієї гнітючої, густої палітри видзвонювала переривчаста, тужлива й сумна придворна музика, а суворий погляд очей тягнув до небесного склепіння, мов самозречений стогін церковного органа.

- От у принципі й усе, - ледь перевів подих Откович, коли вони обійшли увесь другий поверх.

Його рука безсило впала додолу, на обличчі виразно виступала втома, а на високому чолі ледь помітно заблишали дрібні краплини поту: промова, виголошена перед такою високошановною аудиторією, таки затребувала в нього чималих зусиль.

- иі ікони входили до програми нашої екскурсії,

- вів далі професор.

Відірвавши врешті захоплений погляд своїх очей від шедеврів української духовності, він обвів ними високих гостей. На їх обличчях Откович зауважив вираз непідробного зацікавлення.

- Ну як вам? - упівголоса звернувся тим часом до Герцога його перекладач. Він увесь аж розцвів з гордошів, а його обличчя причепурилося посмішкою, такою радісною і шасливою, немов то його автограф, а нерозбірлива, ледве помітна карлючка прикрашала тло кожної з цих ікон.

- ЕгзІаипІісН1, -Герцог окинув поглядом Гаубера з ніг до голови. Своїм рівнюсіньким, мов натягнутий дріт, голосом він намагався приховати, як глибоко був вражений. Здавалося, лише яскраві неонові полиски збуджено спалахнули десь у глибині його проникливих очей.

- То, може, вельмишановні гості хотіли б оглянути продовження експозиції на третьому поверсі, -дешо нерішуче почав Откович. - Там представлено ренесансну і барокову ікону шістнадцятого-вісім-надиятого століть.

"Вельмишановні гості" схвально закивали головами. За п'ять хвилин їх знову затягнуло у свої нетрі темне і безпросвітне иарство давно минулих літ. Раптом з однієї з ікон, несміливо, мов перший подих весняного вітру, зіслизнув тонюсінький промінчик ранкового сонця. Пустотливою веселкою відбився він на віконному склі, золотавим виблиском ковзнув по лакованій поверхні підлоги, радісною посмішкою засяяв на людських обличчях. Куди й поділись з ликів святих суворість і сухість, натомість їх види наповнились торжеством усеперемагаючого життя. Зів'яло й згасло коричневе тло, і тепер ікони аж палали бурштиновим сяйвом. Важкі й неповороткі постаті ніби прийшли в рух, легкий і граціозний, мов поступ уранішньої зорі. Вікна, стіни

- усе довкола підхопив веселий танок під сонячні кларнети образів. Тут, де споконвіку шедро роздавав людям своє тепло Дажбог і дзюркотів безтурботний струмок, цвіли весняні квіти, пишно буяли світлі кольори, кольори радості й любові. Природа й народ