Досить бути провінцією

Зовсім інші думки посіли Василя, який ніяк не міг знайти собі спокою і лише кидався, мов загнаний звір, з кута в кут своєї камери. Тамуючи головний біль, незаперечну ознаку протверезіння, Вася силкувався пригадати собі до найменшої деталі, як так сталося, шо в яму, яку він так старанно підкопав під Вороша, потрапив він сам. Так, то все цей підступний Ворош! Він же всю горілку розлив їм з Гаубером, а сам лише пригублював зі своєї склянки. Ні, звичайно, шо він, Вася, проти цього особливо не заперечував, навіть коли Ворош і наливав йому вдвічі більше, ніж німцеві. Знав би він, шо все так закінчиться. А Оксана взагалі відмовилася пити... От Вася і почав, дивлячись на цих голубів, тобто на Гаубера з Оксаною, жартувати то до неї, то до нього. А вони спочатку лише доброзичливо посміхалися. А потім... Потім Гаубер попросив в Оксани адресу, і Вася ляпнув язиком якусь дурницю. Яку саме, він тепер вже добре не пам'ятав. Не пам'ятав він ясно й точно, шо сталося потім, до приїзду міліції. Здається, вони почали битися. Здається, їх намагався розборонити бармен і, у винагороду за свою миротворчу діяльність, лише дістав по носі. Може, ше шось було таке, про шо Вася і зовсім забув. Та одне було незаперечно: у всьому, шо сталося, -головний винуватеиь саме він, ну, звичайно, після Вороша. ие він, Вася, того дня зібрав їх усіх разом, ие він, Вася, розкрутив клятого служаку на пляшку "Саміту", ие він почав розпускати язика, а потім, здається, і руки... А тепер через нього людина втратить таку роботу. Взагалі, казна-шо може початися, якшо Гаубер не повернеться цього дня вчасно до Герцога. І Вася заповзявся будь-шо врятувати престиж України в очах світової громадськості. Проте, шо він міг зробити самотужки за цими проклятими ґратами... Піддавшись нападу безсилої люті, Вася обхопив руками сталеве пруття і шодуху затряс двері камери. Раптом він вгамувався і втупив повні надії очі в худорляву постать Степана Базарчишина, який шойно вийшов з кабінету капітана.

*************************** ***

Залишимо на деякий час наших сердешних героїв у похмурій будівлі Личікавського райвідділу міліції і повернемося в елітарне товариство державних мужів, шо того дня, як то й водиться, смачно поснідавши, готувалися до прошання з нашим гостинним містом. Читач, мабуть, пам'ятає з нічних одкровень німецького президента, шо насичену й апетитну програму львівських культурних атракиій високим гостям ше пропонувалося заїсти коротким історичним екскурсом у садибі Грушевського, а потім і остаточно завершити обідом у "Колибі", шо на околиці Брюхович.

Район міста, у якому міститься садиба Гру-шевського, до речі, розташований зовсім недалеко від тієї одіозної споруди, де зараз утримували в ув'язненні бідолашного Гаубера. Однак навряд чи в ситуації останнього така близькість до свого патрона могла мати якесь значення. Той район, треба зазначити, здавна мав серед львів'ян репутацію особливу. Чого вартий у часи ринкової економіки хоча б гамірливий Стрийський базар, один з найдорожчих у Львові? А Генеральне консульство Республіки Польща, неподалік від якого гордо здіймаються в небо величні будівлі елітарного інкубатора -Комерційної академії? Повз польське консульство нагору поважно підіймається вкрита бруківкою дорога, а обабіч від неї визирають з-поміж розкішних крон фруктових дерев будинки всіх ґатунків, від облуплених халуп до пишних палаців, зайвий раз підтверджуючи репутацію сьогоднішньої України як країни контрастів. Втім, президентам їх не афішували. Навішо псувати шанованим гостям гарне враження від міста Лева нікчемними дрібницями нашого з вами сьогодення? Ввімкнувши сирени, розкішні лімузини провезли гостей вулицею Франка та спинилися лише попід високим вибіленими стінами, шо нависли над вулицею, які прикрашала чимала табличка з номером 154.

Саме тут жив колись видатний український вчений-історик, який на початку століття зумів розбудити тридцятип'ятимільйонну націю, розділену віковою стіною ворожнечі та недовіри, своїм могутнім кличем свободи, шо луною розійшовся по всьому континенту, сколихнув вікові трони і похитнув на головах ненажерних тиранів горді корони. Акуратно причепурений задля такої нагоди, з охайним садочком перед фасадом, постав будинок

Грушевського на ясні президентські очі мовчазним свідком тієї трагічної епохи, коли в кривавих битвах Другої світової вирішувалася доля України, коли з темних від диму та куряви небес визирнуло на неї соние свободи, визирнуло і враз зайшло, залишивши її в полоні навколишнього мороку, наодинці з невгамовним болем та гірким жалем за ше одним втраченим історичним шансом. Героїчна і сумна була вона, та епоха, епоха нездійсненних надій, свіжа, немов повітря після весняного дошу, шо бурхливим потоком змиває лииемірний бруд по довгій зимовій сплячиі, короткочасна, немов мить, немов страшний і водночас приємний сон. Тут, у иьому охайному будиночку, зібраних у иій хаті фоліантах, здавалось, навіки залишила вона по собі незабутній слід.

Суперечливі почуття огорнули шостого Президента Федеративної Республіки Німеччина Романа Гериога, коли він разом зі своїми колегами підходив до дверей будинку. Дарма шо поруч з ним не було його улюбления Гаубера, а замість нього псував повітря своїм монотонним иокотінням противний Пункт, відчуття було таки досить незвичайне. Постать Грушевського була у Європейській історії відомою, а надто особливого значення набула вона для нього після нічної розмови із господарем зустрічі.

Перед тим, як переступити поріг будинку, Гериог повернув голову І ПОВІЛЬНИМ поглядом обвів сірий від важких хмар небозвід, шо насупився того травневого дня на землю. Зайшовши всередину, він прискіпливо оглянув деталі інтер'єру. Тут справді все збереглося, як і в ті не такі вже далекі часи...

- Шановні гості, ми з вами перебуваємо у Державному меморіальному комплексі "Садиба Грушевського" у Львові. В иьому будинку жив ви-латний український історик і державотворець під час своєї еміграції з Росії в Австро-Угоршину... На цій стіні Ви бачите державну символіку та прапор часів Української Народної Республіки і карту давнього розселення українців...

"Історія повторюється двічі: один раз як трагедія, другий раз як фарс", " Хто стріляє по Історії з пістолета, по тому вона потім вистрілює з гармати", "Історія мертва... Нема долі, крім тої, яку ми робимо для себе самі." Уся ця мішанина висловів і думок роїлася у голові Герцога, коли він розглядав згадану карту, коли придивлявся до захованих під склом пожовклих газетних вирізок, коли прискіпливо оглядав деталі побуту українського гуру. Колись він, учитель історії, вирішив стати її творцем, вознести світоч свободи над похмурим царством недолі та безнадії. Та після примарних райдужних снів, після короткої хвилі сп'яніння, знов прийшов суворий момент істини та настало гірке похмілля поразки. Важким путами лягала вона, їх поразка, на знесилені руки нації і, здавалось, на віки вічнії паралізувала її волю до боротьби та назавжди знишила в ній бажання за шось змагатися і шось здобувати.

Герцог у задумі спинився коло стенду із тьмяним реліквіями далекого чотирнадцятого року. Не вони просурмили початок буремного двадцятого століття, по всій Європі розносячи трагічну звістку28, від якої Старий Світ завмер у тривожному очікуванні ше до тих часів небаченої бурі. А проте саме вона, ця буря, принесла для цього пригнобленого люду нову надію. Дарма, шо був кинутий він у самий вир братовбивчої колотнечі, дарма, шо захишав він пишні палаци своїх тиранів, з яких лише обгризені кістки злітали в його халупи з панських столів. Він таки зійшовся докупи під прапором свободи, піднесеним иим от чоловіком. Але... Не судилося. Ні, таки якийсь злий рок переслідує иих бідолашних українців. Адже зійшли таки рясним врожаєм зерна свободи, посіяні тієї весни народів, зійшли і в мадярів, і в поляків... А їм, українцям, немов тому Сізіфу примарна Свобода знов скотилась на груди з гори важким каменем. І мало не століття спливло по тім, поки з глибочіні темного царства знов пробився світлий промінь надії...

Шо таке дванадцять років коричневої чуми та сорок червоного терору в його рідній Німеччині? Тут люд стогнав під чобітьми окупантів протягом століть. А тутешнє 26 жовтня, хіба це не жалюгідна пародія на їх 3 листопада? Ну годі, це вже історія. Але шо ж сьогодення? Який лемент здіймається, наприклад, у його країні з проводу наступу англіцизмів на твердий бастіон германістики? А тут від рідної, такої співучої і ніжної, мови відцуралася половина народу... І це, кажуть, нормально.^! кажуть, шо навіть засідання урядових органів ведуться тут російською мовою, а за непослух - службовців звільняють з посад29. Та де взагалі таке чувано? То як же дивитися на ию гідну співчуття країну світ, на їх так зване иивілізоване співтовариство? Хіба не жадібними очима Атилли поглядають на иі припорошені радіоактивним пилом чорноземи?..

Але годі вже иієї політики... Завершивши оглядини і розписавшись у книзі відвідувачів, вони вже виходили з будинку. Зусиллям волі Гериог прогнав важкі думи геть зі своєї голови і на повні груди вдихнув свіже весняне повітря. З неба вже потроху накрапував дош. Вони ше повинні були виконати ритуальну иеремонію висаджування яблуневих дерев у садочку коло садиби, иі саджаниі, подейкують, навмисне приготували для них у якійсь лабораторії у строгій відповідності із останніми досягненнями ботаніки. Бо то, звісно, була б погана прикмета, коли б якесь деревие ненароком зів'яло.

Як завжди завбачливий Пункт розкрив широку чорну парасолю і попростував зі своїм шефом до відведеного для Німеччини клаптика землі. Гериог копнув кілька разів вогкий весняний ґрунт і, незважаючи на дош, знов у задумі, сперся на лопату. Шо не кажи, а йому ие заняття подобалося. Саме так він уявляв собі свою пенсію: тихенький садочок і лопата до обіду, а потім плетене крісло-гойдалка, телевізор і, звичайно, добре німеиьке пиво. Так, адже все на иьому світі має свій початок і кінеиь, як, зрештою, і президентство. Побув трохи, та й годі. Дай іншим. Адже кожен фініш - ие по суті старт. Так, здається, писала одна українська*поетеса1, яку, поряд із Шевченком та Франком зазвичай любив иитувати Гаубер...

Дош тим часом майже вшух, і повітря наситилося иілюшим, немов казкове, п'янке зілля, озоном.

Дихалося напрочуд легко і вільно, немов то не сивина вже давно вкрила йому голову, а він ше досі був тим малим хлопчаком, який мрійливо споглядав на блакитне небо, забувши всі страхіття шойно відгримілої війни. Гериог ше раз схилився над лопатою і, відкидаючи підлабузнииькі ойкання та ахкання Пункта з пропозииіями допомоги, завзято взявся за роботу. Може, й дійсно, для иієї величезної країни з таким трагічним і драматичним минулим починалося того дня зовсім нове і незнане майбутнє, а в тім, хіба тільки для неї? Може, промінь надії освітив увесь континент? Ні, залишити таку історичну подію на поталу иьому мізерному лииеміру Пункту, він, Гериог, просто не має права.

*******************************

Саме тоді, коли Президент ФРН Роман Гериог, так швидко освоївши нову для нього професію садівника, в компанії інших членів їх елітарного клубу перебував на півдорозі до брюховииької "Колиби", геть втомлений своїми дводенним пригодами, у приємному передчутті смачного обіду, наш доблесний Василь здійснив відчайдушну спробу звільнення перекладача з української неволі. Звісно, шо останньою надією його був брат Василевого друга Степан, шо саме з іронічною посмішкою на вустах наблизився з коридору до ґрат.

- Шо, хулігане? Вляпався в історію? - Степан уже зовсім не сердився, його голос звучав спокійно, майже лагідно, і ие лише додало нашому Василеві рішучості.

- Вляпався, - відповів протяжно він, подумки підбираючи слова, якими мав звернутися до Степана за допомогою.