Досить бути провінцією

Сержант міліції Степан Базарчишин роздратовано сплюнув убік.

иього похмурого дошового дня незґрабний Михайло, чи, як його називали колеги, Місько, чомусь особливо діяв йому на нерви. Поправивши на голові форменого кашкета, Степан поклав долоню на важкий кийок, шо висів у нього на поясі, та повільно провів нею по його гладкій поверхні. На його обличчі враз відбився вираз глибокого внутрішнього задоволення. Знов, опустивши руку додолу, Степан презирливо зиркнув з-під густих брів на свого височенного напарника. Той ішов перевальцем, його кругла голова, здоровенні плечі та широкі, мов у плавця, груди весь час підстрибували, і від цього здавалось, шо то дві надуті повітряні кульки, на які якийсь жартівник натягнув кашкета й міліцейський піджак і які тепер лише пор-хали вгору й вниз, марно намагаючись звільнитися від свого важкого тягаря. У лавах львівської муніципальної міліції Михайло служив уже цілий рік, шо, однак, на його провінційній вимові та манерах особливо не позначилося. Звиклий до виконання важкої та нехитрої роботи в рідному селі, Михайло ні особливою кмітливістю, ні ревністю в службі не відзначався, та начальство цінувало його за нелюдську силу та грізний вигляд. Закладена ше при народженні Богом та розвинена важкою працею на лоні природи Михайлова міць уже не раз ставала у пригоді місту; коли йшлося про затримання особливо небезпечних п'яничок, хуліганів та кишенькових злодіїв. А його імпозантна зовнішність вмить охолоджувала молодечий запал львівських радикалів, які взяли собі за звичку турбувати спокій поважних громадян своїми витівками саме тоді, коли відзначалися найдорожчі та найтрагічніші для кожного українського серця дати. Зайвим було б казати, шо ці Михайлові таланти, шоб повністю розкритися, потребували досвідченого й розумного керівництва. Саме тому начальство майже завжди давало Михайлові у напарники Степана, одного з найкмітливіших і найвправніших львівських парубків, які коли-небудь носили в цьому місті міліцейську форму. Із Михайлом Степанові доводилося непереливки: думати він тепер повинен був за двох, а зарплатню і далі отримував за одного. Та, з іншого боку, нарікати на долю йому було гріх: велетенського зросту і дужий, мов віл, Михайло майже зовсім позбавляв його клопоту і неприємностей, пов'язаних із затриманням порушників громадського спокою. Та й хлоп був Михайло взагалі непоганий, тільки вже надто часто докучав Степанові дурними питаннями. Як от, власне, зараз, коли вони, завернувши за ріг будинку, зацокали каблуками формених чобіт по бруківці однієї з вулиць, шо провадила до Ринкової плоші.

- Стьопко, а ти президентів видів?

- Нє, не видів.

-А я видів... Але я тільки нашого добре розгледів, коли в оиеплєнії стояв бєля "Дністру". А ти знаєш, Стьопко, вони всі зовсім неєднакові, ті президенти...

- Міську, я ці прошу, дай мені вже спокій з тими президентами. І так через них другу ніч не сплю.

- Стьопко, а нашо ми тута із тобов ходимо? Тута ж президентів нема...

- Нашо, нашо, тлумку! - зовсім вийшовши із себе, гримнув на здорованя Степан. - Спокій охороняємо. Понєв?

Тільки-но Михайло ліниво роззявив рота, шоб шось відповісти своєму напарникові, як раптом за їх спинами монотонний вуличний шум роздер пронизливий крик: "Міліція!". Обидва слухняно повернули голови в бік голосу. У дверях кав'ярні "Галицька гостина", яку вони тільки минули, у пом'ятому чорному фраці поверх закривавленої білої сорочки стояв бармен. Відкинувши голову назад та вхопившись правою рукою за побитого носа, він у відчаї звів ліву руку вгору, так, ніби появи правоохоронців він очікував не звідкіля-небудь, а саме з укритих грізними хмарами небес.

- Чого стоїш, рота роззявив? - гаркнув на Михайла Степан, першим отямившись від несподіванки. - Вперед! За мною!

На бігу вихоплюючи свого кийка, Степан відважно кинувся повз бармена у браму. Позад себе він почув важкий, наче у ведмедя, тупіт Михайлових ніг.

У напівпідвальній кав'ярні стояв гучний шум та рев, наче під час гладіаторських боїв у давньоримському амфітеатрі. Усі відвідувачі, більшість із яких була студентського віку, голосно висвистуючи та улюлюкаючи, тісним напівкільием збились коло дальньої стінки приміщення.

- Ти зліва заходь, я - справа, - холоднокровно віддав Степан наказ Михайлові, шойно той збіг зі сходів у залу.

Навсібіч вимахуючи кийком, Степан кинувся у натовп.

- Міліція! Всім розійтись! - крикнув.

Та, попри його дзвінкий голос, міліцейську форму й загрозливу зброю у руках, гонорові львівські спудеї не дуже й охоче давали йому дорогу. Натомість Михайло серед цього галасу та лементу відразу відчув себе у рідній стихії. Він нічого не кричав, не метушився і навіть пальцем не торкнувся свого кийка. У цьому, власне кажучи, й не було жодної потреби.

Тільки-но глянувши знизу вгору на цього дебелого здорованя, галасливі львівські студенти один за одним відходили вбік, звільняючи йому дорогу. Не минуло й півхвилини, як, майже не зустрічаючи на своєму шляху перешкод, Михайло опинився у передньому ряді цього імпровізованого глядаиького майданчика. Лише на якусь мить затримався він там, досвідченим оком оцінюючи ситуацію.

Попід стіною, серед уламків кількох столиків та купи розбитого посуду, кутулялася на підлозі якась невиразна сіро-біла маса. З нею марно намагалися дати собі раду кілька студентів з числа відвідувачів. Пульсуюча бурхливим життям купа ніяк не піддавалась їх зусиллям, і молоді люди лише даремно ризикували своїми фізіономіями, підставляючи обличчя під кулаки, шо зі свистом то підіймалися,

то опускалися з неї. Час від часу живе перекотиполе вибухало грубою німецькою лайкою, яку, однак, тут же перекривав потік добірного російського матюкання.

Ані секунди не роздумуючи, Михайло кинувся у самісінький епіцентр подій. Мов кошенят, розкидавши на всі боки студентів-миротвориів, Михайло вмить розділив уперту безформну масу на складові частини. На його превеликий подив, виявилися, шо це два молодого віку інтелігентні суб'єкти. Про це принаймні свідчили їх костюми чи, точніш, згадка про них, яка одна лише й збереглася після такої завзятої колотнечі. Досі Михайло діяв із такою ж легкістю і невимушеністю, з якою шкільний вчитель розборонює двох забіяк-двієчників. І лише тоді, коли ті продемонстрували наполегливе бажання знову поєднатись між собою у своїх братерських обіймах, Михайло вперше сягнув рукою до пояса за кийком. Лише добряче вгрівши по ногах одного і другого, він стримав їх від ше одного бурхливого вияву своїх братолюбних почуттів. Остаточно подолавши будь-який опір, Михайло притиснув їх обличчями до стіни. Отакими от невинними ягнятами і з'явилася "солодка парочка" на ясні очі Степана Базарчишина, який саме тієї хвилини, розмахуючи кийком, мов принцеса віялом, протискувався крізь тісні ряди глядачів на місце події.