Досить бути провінцією

Провівши рутинну операцію обшуку, Михайло розвернув забіяк до сержанта обличчям. Тоді аж він умить вилікував від надокучливої сверблячки їх пустотливі руки, коли швидким і професійним рухом замкнув на них сталеві кільця наручників.

У цю мить читач би не впізнав нашого чепуруна Гаубера (першим з розбіяк, обличчя якого споглядав Степан, був саме він). Верхній ґудзик його сорочки був відірваний, широкий галстук теліпався на шиї, мов мотузка, пом'ятий піджак потемнів од бруду й пилу, наче в якогось бомжа, а з правої штанини звисала і волочилась по землі відпорота стрічка внутрішньої обшивки. Степан перевів погляд з Гаубера на його партнера в спарингу і від несподіванки мало не зомлів: у суб'єкті із скуйовдженим волоссям, розпашілим від люті обличчям та схожими дефектами в одязі він упізнав давнього приятеля свого молодшого брата - особу, на його рідній Даршвиі вельми загадкову й одіозну.

- Вася? - тільки й вигукнув остовпілий Степан.

- А ти шо тут робиш? А бодай би тебе качка копнула.

Більше Степан не сказав Василеві ані слова. Він лише викликав по рації міліцейського "уазика" і аж там, сівши позаду машини між двох свіжоспечених Кличків, почав розмову, так і засипавши Василя докорами.

- Ет, Васю, ну шо ти за такий чоловік, га? Шо я тепер братові скажу? Шо пов'язав його колегу як злосного хулігана? Казали тобі, Васю, не пий ти тої клятої горілки, не доведе вона тебе до добра...

- Я й не пив! - застогнав Вася.

Справді, як ті жалюгідні триста-чотириста грамів, які він встиг сьогодні прийняти на душу, взагалі можна було назвати горілкою.

- Ну, ну, розказуй! Шо у мене носа нема, чи шо?

- Ну, хіба чуть-чуть, - примирливо відказав Вася.

-Диви мені, - насварив Степан на Василя пальцем. - Як приїдемо у райвідділ, не смій там казати капітанові, шо ти п'яний. Взагалі нічого не кажи. Тільки відповідай на запитання. Капітан - чоловік добрий. Усе зрозуміє. Поняв?

- Поняв, - схилив уже був покірно голову Вася та раптом знову спалахнув гнівом. - Та я шо? То все той німець француватий. Українського гумору не розуміє...

- Який ше німець? - Степан кинув запитальний погляд на Васю, а потім перевів його на Гаубера.

Шо він верзе? Або сьогодні перепив, або дійсно хлоп несповна розуму. Недарма ж Ростик казав, шо він вірші пише.

-Так, Васю, - безапеляційним тоном мовив далі Степан, - шоб мені у капітана не було ніяких німців! Поняв?

- Поняв... - знову погодився Вася.

Гаубер лише зиркнув на Васю повними холодного презирства очами і відвернув обличчя до вікна. За весь час розмови він не вимовив ані слова, лише спитав у Степана, котра година. Вже майже тринадцята. Отже, в нього ше близько трьох годин. До готелю, мабуть, не встигне. Поїде одразу в аеропорт.

:^вно будуть невеличкі неприємності. Доведеться авати пояснення пану Герцогу. Але все буде гаразд. Він пояснить ситуацію тому капітанові, і той усе зрозуміє. Навіть цей міліціонер каже, шо він добра людина. Шкода, шо не встиг узяти адреси цієї дівчини. Але може передати їй свій телефон чи адресу? Але через кого? Не через Васю ж!

Гаубера, як бачимо, більше хвилювали проблеми амурні, із усім трагізмом його становиша, мало порівняні і, мабуть, зараз взагалі недоречні. У цьрму читач переконається, якшо в нього ст^не ше трішечки терпцю. Взагалі кожному іноземцеві наша дійсність, варто йому тільки зазирнути за її лаштунки, здається суцільною чорною дірою, де все інше: час, "відстань, логіка, свідомість. На Гаубера цей момент істини чекав у Личаківському райвідділі міліції, де вони опинилися через десять хвилин.

Капітан міліції Олекса Гострозуб, до кабінету якого ввели для допиту двох наших розбишак, був у колах львівських правоохоронців особою відомою і шанованою. Зі всіх чеснот, які йому приписували колеги, найбільше пишався він своїм умінням розкушувати на допитах найміиніші та найблатніші кримінальні горішки. Повсякчас, і на роботі, і вдома, капітан Гострозуб аж зі шкіри ліз, шоб не лише зберегти за собою ию славу, а й примножити її. От і зараз, дарма шо йшлося не про зґвалтування, вбивство чи пограбування банку, а про банальну бійку в якійсь забігайлівці, Гострозуб поставився до свого завдання із властивою йому серйозністю та відповідальністю.