Досить бути провінцією

- І ...- заохотив його Вася.

- І... я потім вступив до Вільного Українського університету в Мюнхені. Тоді в нас, знаєте, дуже багато розмовляли про примирення і зближення Німеччини і Польші... Казали: без иього неможлива єдність Європи. Я думаю, вона неможлива й без України... Я вивчав україністику в університеті зі справжньою пристрастю. Викладачі, зауваживши мою ревність, послали мене до Києва за досвідом. Ну, а коли я повернувся, то один мій викладач, добрий знайомий пана Гериога, порекомендував мене йому, оскільки для одного спеціаліста, знавия української, роботи тоді вже було забагато...

Над столом знову запанувала тиша. Оксана і Вася зосереджено "перетравлювали" оригінальну особистість Гаубера. Навіть Ворош, розлучивши свої очі із милою його серию кавовою гушею, вшанував його повільним спостережливим поглядом. Оксана першою наважилася порушити мовчанку.

- і як, на вашу думку, - запитала вона, - Львів є по-справжньому європейським містом?

- О так, звичайно! - гаряче вигукнув Гаубер. -Я вчора супроводжував делегацію президентів увесь день. І ви знаєте, всі вони без винятку були захоплені вашим оперним театром. А у вас дуже багато таких місиь. Мені здається, ви навіть не підозрюєте, якою перлиною могла б стати ваша країна для іноземних туристів з вашим Львовом, вашими Карпатами, вашим Чорним морем...

- Але в нас така бюрократія...

- О так! - обличчя Гаубера зморшилося. - иі всі ваші візи... Бр... І дороги... Жах... Якби всі ці перешкоди усунути, Україна б змогла залучити ше більше закордонного капіталу, ніж Польша. Тим більше шо ви і промисловість маєте непогану. Мій дублер на посаді перекладача Пункт був учора в Палаці мистецтв на виставці... "Львівекспо"-так вона, здається, називається... І розповідав, шо був просто шокований... А шокувати чимось Пункта, повірте мені, ой як нелегко.

Українці слухали мов зачаровані. Не кожного дня доводилося їм дізнаватися, шо вони живуть у такій прекрасній і шасливій країні. Природно, шо самою лише економікою і політикою сфера їх інтересів не вичерпувалася, і тому Оксана наважилася нарешті задати Гауберові питання, яке хвилювало її від самого початку розмови.

- Пане Гаубере, - кокетливо посміхнулася вона.

- А шо думають у Німеччині про українських жінок? Ми знаємо, шо дуже багато наших дівчат одружуються з німцями...

Гаубер із жалем зітхнув:

- По цілому Заходу йде слава про ваших жінок. Але вони здебільш працюють у нас... як повії... Ті ж, шо одружуються... У нас, у Німеччині, українських дівчат цінують за їх вроду і терпеливість. Але, повірте мені, мало хто з них почувається в шлюбі щасливими.

- Але чому? - в голосі Оксани забриніло ледь чутне хвилювання.

- Завелика різниця у менталітеті. Подолати її і пристосуватись дуже важко. До того ж багато хто дивиться на таких дружин, як на людей другого сорту. Для них вони передовсім - три наші традиційні "к"1. Крім того ж, більшість таких женихів - це літні люди. А дружин намагаються вибрати собі молодих...

Оксана і Василь, зацікавлені, буквально ковтали кожне слово Гаубера, а Ворош тим часом сидів як на голках. Розмова вже тривала понад годину, а він ні на крок не підійшов до своєї мети. Вася так захопився цією тривіальною балаканиною, шо, здавалося, забув і про Вороша, і про жар, який збирався загрібати його руками. І_Іілком логічно, отже, шо Ворошеві саме цей момент видався нарешті найсприятливішим, шоб здійснити свої плани. Він тихенько зняв мішечок зі спинки стільчика і обережно підіпхав під ноги Гауберові.

- Візьміть, це - ваше...

Гаубер оторопіло зиркнув під стіл. Веселі посмішки враз зблідли на обличчях співрозмовників.

- Шо це? - Гаубер вхопив мішечок двома руками та, шоб краше роздивитись, підняв його вгору, відкрив і, зазирнувши миттю, закрив. Та Василеві було цього цілком достатньо, шоб розкрити таємницю, яка не давала йому спокою від самого ранку.

- Ну шо ви, шо ви, - заторохтів Гаубер, відпихаючи мішечок назад Ворошеві. -,Я ж вам подарував...

- Але ж я не виконав...