Досить бути провінцією

- О так, звичайно, дякую! - радісно вигукнула Оксана.

- Зрештою, я міг би спробувати й інші варіанти, про шо повідомив би вас у листі.

Щасливе й усміхнене обличчя Оксани було просто уособленням вдячності:

- Боже! Тільки, якшо вам не буде важко!

- Ну шо ви! Мені буде приємно!

Німець, як бачимо, ґав не ловив. І_Іього аж ніяк не скажеш про кавалерів вітчизняного розливу, які в розмову Оксани з Гаубером не спромоглися вставити ані п'ять копійок. Своє фіаско вони, однак, сприймали по-різному. Якшо обличчя Вороша і далі зберігало байдуже-невизначений вираз, то Василеве все аж потемніло, ніби він і справді мітив на роль Отелло, до того ж збирався її зіграти без гриму.

Тим часом Оксана зупинилася коло дубової, обкутої залізом брами на одній з вулиць, шо виходила на плошу. Гаубер вражено озирнувся довкола, занепокоєно оглядаючи похмурі старовинні будинки, із невеселими маленькими вікнами і непривітними вузькими дверима. Здавалося, він стрибнув у часі років так на триста назад. ІЛе гнітюче враження ше більше сьогодні підсилювала типова для Львова погода. Небо затягла пелена густих хмар, з котрих на землю спадав дрібний дошик, прибиваючи до землі пил і розряджаючи аж наелектризоване самітівським подіями міське повітря.

Поряд із брамою, ледь підіймаючись над рівнем землі, зі стіни виглядали невеличкі вікна, із фігурною, в стилі старовини, ґраткою. З них долинали веселі вигуки, шум та дзенькіт бокалів. Крутими, дерев'яними сходами вони спустилися у напівпідвал кав'ярні. Невеличка зала була геть заповнена відвідувачами. Сюди того дня завітала иіла студентська група, шоб відсвяткувати успішну здачу заліку в якогось затятого і впертого викладача. Під сірим, напівопуклим склепінням стелі хмарою повис цигарковий дим. Пожовклі стіни були декоровані численними рельєфами. Посередині стелі також розмістилося рельєфне зображення королівських гербів і пишний орнамент. Над дубовими столами та лавами звисали стилізовані під старовинні каганці лампи. Вічно живий дух львівського середньовіччя визирав тут з кожного куточка, озивався звуками різнотонного багатоголосся, шо ушент заповнило тісне приміщення. Господарі подбали навіть про відповідний посуд: замість звичних у такого типу закладах чарок, чашок і тарілок, столи були заставлені старовинними дзбанами і фужерами, а гарячі страви подавали у незграбних і поважних товстунах-горшиках.

Серед шуму й гармидеру, який здіймали у кав'ярні шасливі студенти, ніхто не звернув на нових відвідувачів жодної уваги. Замовивши собі по філіжанці кави, вони повсідалися за єдиним вільним столиком попід стіною. Тривалий час наші герої зберігали напружену й нервову мовчанку, лише потай, уважно й зосереджено, вивчали один одного. Нарешті принесли каву, і в тишу над їх столом, таку неприродну серед навколишнього шуму, влився ритмічний дзенькіт срібних ложечок, якими вони перемішували цукор у каві. І тут ніхто не випустив ані пари з уст: усі й далі мовчали, втупивши очі у фарфорові філіжанки і слідкуючи затим, як повільно спадає на дно кавова гуша.

І от, сьорбнувши кілька ковтків зі своєї філіжанки, Гаубер, як і личить вихованому гостеві, заходився вихваляти львівську каву. Ті з читачів, які хоч раз були в Львові, мали б зауважити, якою ритуальною повагою оточений тут цей напій. Справді букет вражень від Львова не буде повним, якшо, обдивившись пам'ятки старого міста і глянувши на нього з Високого Замку, не скоштуєте ше й цього чарівного напою в одній із його численних кав'ярень. Мабуть, такої думки притримувався свого часу навіть славетний Ваилав Гавел. У Львові й досі із посмішкою згадують, як, вперше прибувши до Львова (а було це за два роки до саміту), чеський Президент, на запрошення відомого поета і дипломата Романа Лубківського, відвідав у центрі міста кафе, де його пригостили кавою з одноразової склянки. Попри цю прикру деталь, львівська кава Гавелу сподобалася.

Нема, отже, нічого дивного в тому, шо Гауберів комплімент, хоч він сам того і не підозрював, вразив його слухачів у саме серце. Вася навіть вирішив використати ие як нагоду, шоб визволити вуха прекрасної українки з тенет ораторського мистеитва німия.

- Так, так, - підтакнув він. - Взагалі я люблю розчинну каву. Але тут заварена йде краше. Так екзотичніше і природніше.

Зусилля нашого екстравагантного любителя екзотики були негайно винагороджені загадковим й зацікавленим поглядом карих очей.

- Кава взагалі має в нас довгі історичні традиції, - продовжував, заохочений такою обнадійливою реакцією, Вася. - Правда, Оксано?

Тут наша чарівна студентка заходилася пояснювати іноземному гостеві, в чому, власне, суть тих традицій полягала, обдарувавши перед тим Василя радісною посмішкою. Той полегшено зітхнув: тепер він, якшо й програвав Гауберові, то хоч, принаймні, не з сухим рахунком. Та перша частина його плану, за допомогою якого він збирався підкорити дівоче серце, передбачала таки хід конем. Під цим розумілося створення ореолу романтичного коханця навколо Вороша. Зараз Василеві в його потугах загрожувало повне фіаско з огляду на повну відсутність особистої ініціативи з боку "чекіста". Попри усвідомлення спільності інтересів, його і Василя, Ворош зараз себе пересилити не міг, бо, як і Василь, особливою жвавістю в жіночому товаристві не відзначався. Тому, дочекавшись першої ж паузи в розповіді Оксани, яку вона запила ковтком запашної кави, Вася знову встряг у розмову:

- О, о, о, правильно кажеш, Оксано, - проторохкотів скоромовкою Вася, добряче штуркнувши Вороша під столом ногою. - От і Пєтя тоже кожного разу, перед тим, як іти на роботу, п'є каву.

Скрививши на обличчі сяку-таку посмішку, Ворош пробурмотів шось незрозуміле на знак згоди.

- і все ж, - знову перехопив у Васі ініціативу Гаубер, - найприємніше відкриття для мене сьогодні ие якраз не кава, а львів'янки.

І він кинув багатозначний погляд на Оксану, знову викликавши в неї на обличчі радісний усміх.

- Але ж ви не вперше в Україні, - стиха мовила далі Оксана, потупивши погляд. - і, напевне, вже бачили багато гарних жінок.