Досить бути провінцією

- Ну, ладно, - з позірною нехіттю, не забувши демонстративно позіхнути, відповів протягло Ворош,

- пішли...

Гаубер очікував на Васю при вході Ратуші, на тому самому місці, де шість годин перед тим вони з Герцогом милувалися чарівною красою нічної плоші. З настанням дня плоша, звичайно, разюче змінилася і пожвавішала. Гауберові до вподоби були і екзотична вулична бруківка, і акуратні триповерхові будиночки із чепурними крамничками на першому поверсі, і старенькі трамваї, шо, раз у раз голосно дзенькаючи, проїздили повз нього. За плануванням плоша нагадувала центральну плошу Кракова, шо влітку перетворювалася для його співвітчизників на справжню туристичну Мекку. Львівська плоша, шоправда, була за розміром набагато меншою за краківську. Зрештою, її ие зовсім не псувало, вона навіть ставала віл иього якоюсь по-особливому затишною і комфортною.

Як слід розглянувши все навкіл, Гаубер стомлено провів долонею по чолі, так ніби хотів витерти з нього піт. Приємно було в иій невимушеній атмосфері відпочити від напруги саміту. Дивно, як йому так легко вчора вдалося вмовити Президента. Мабуть, той був просто надто втомлений нічною прогулянкою та їх суперечкою, шоб.опиратися. За інших обставин навряд чи бажання Президента "сприяти налагодженню контактів між народами на найнижчому рівні" виявилося б настільки сильним. Навряд чи би воно перемогло дружню прихильність Гериога до свого молодого підлеглого, яка повсякчас змушувала його саме Гауберу надавати перевагу перед зашкарублим, середніх літ педантом Пунктом.

Та навіяна цими спогадами добросердечна посмішка враз зникла з обличчя Гаубера, тільки-но він як слід придивився до Василевого супутника. Механічно потиснувши простягнуту Василем для привітання руку, він так і застиг перед Ворошом, не в змозі поворухнути ані пальцем.

- Як... це ви? - тільки й промимрив нешасний перекладач.

"Хто попереджений, той озброєний". Так казали ше стародавні латиняни. Ворош про Гаубера був попереджений. Отож, заздалегідь озброївся твердим бетонним обличчям та тяжким залізним поглядом, яким він зараз з ніг до голови зміряв Гаубера, витягнувши в привітанні свою правицю.

- Ви шо вже знайомі? - аж роззявив рота Вася.

- Ви шось плутаєте, шановний, - повільно відказав Ворош, наче Кашпіровський, так і свердлячи Гаубера своїми металево-сірими очима.

- Пане Гаубере, ви шо його знаєте? - не вгавав Вася.

- Так... тобто ні, ні, ні... - схаменувся нарешті Гаубер і чимшвидше потиснув правишо Вороша. -Я, я, я... обізнався... Гаубер, особистий перекладач Президента ФРН.

-А пане Гаубере, - ніби згадав про шось Вася. -Ви знаєте, я ше запросив на нашу розмову одну свою знайому студентку, майбутнього історика за фахом. Вона, здається, мала до вас якусь ділову пропозицію. Я гадаю, ви не будете заперечувати?

- Ні, ніколи в світі, - гаряче замахав руками Гаубер. - Про красу та грацію ваших співвітчизниць у нашій країні ходять легенди.

Тож усі троє чоловіків так і завмерли посеред плоші, із нетерпінням очікуючи появи таємничої Оксани, до якої кожен із них готувався зі своїми думками та намірами. Гаубером, наприклад, керувала проста цікавість. Він до того ж ше не оговтався остаточно від несподіваного зіткнення із Ворошем. Про ие свідчили хоча б ті неприязні, косі погляди, які він раз у раз кидав на спокійне, мов море під час штилю, обличчя служаки. 1_1ього однак не зауважував Вася, який за день знайомства із Оксаною встиг пройнятися до неї глибокою симпатією і очікував тепер її появи із легким хвилюванням, в чому сам собі ше боявся зізнатися. Та, мабуть, найважче завдання стояло перед Ворошем: адже саме йому задля реалізації власних намірів слід було зіграти, але лише зіграти, закоханого Ромео.

Оксана з'явилась несподівано, немов випливла з весни, шо, як і всяке справжнє кохання, зненаиька захопила в полон старовинне місто.

-А ось і вона, - вигукнув раптом Вася. І погляди його співрозмовників слухняно ринули вслід за Василевим, у бік прекрасного білого шевроле, шо, повишавши гальмами, шойно зупинилось на плоші і з дверей якого, власне, й з'явилась наша чарівна героїня. Іномарка (одразу ж хочу відкрити перед читачем таємниию - вона належала її брату) рушила з місця і за мить зникла з поля зору, а Оксана, привітно посміхаючись, голосно иокаючи каблуками по бруківиі, закрокувала до них.

Її чорне, сяюче, немов вороняче крило, волосся було забране ззаду у вишуканий пластмасовий гребінець; і тепер вже нішо не заважало випадковим подорожнім милуватися красою її довгої шиї. її яскраво-зелений елегантний двобортний жакет тушувався блідістю салатової блузки, шо на тлі розбурханої природи наповнювало всю її фігуру якоюсь урочистою весняною гармонією.

Чорні, вузькі, відповідно до моди, штани-корсари підкреслювали граціозність її талії і, спускаючись нижче колін, розвіювали будь-які підозри про непристойність її вбрання, яким інакше могли б дати ґрунт її довгі, гарні ноги. Зверху штани підтримував лакований шкіряний пас, шо виблискував з-під розстібнутого жакета фігурною срібною пряжкою.

Пройшовши десь половину відстані, шо відокремлювала її від оторопілих од такого дива чоловіків, Оксана пришвидшила крок і її гостроносі туфлі, мов два пустотливих метелики, запорхали над бруднувато-сірою бруківкою. Підійшовши врешті до Васі, вона невимушеним рухом руки поправила сумочку, шо від швидкої ходи з'їхала на бік з її правого плеча, і з рукава жакета яскраво блиснув мініатюрний годинник:

- Привіт.