Досить бути провінцією

Та час хоч як і гальмував, та таки йшов уперед, їх безтурботну тишу пошматували раптом гуркіт бульдозерів, ревіння тракторів, пихтіння катків, а яскраву блакить неба брутально покраяли стріли височенних кранів. Мов ненаситна сарана, виїдали безжальні металеві чудовиська зелену траву, мов ненажерливі хробаки, гризли пухку землю, і їх задоволене плямкання сягало найпотаємніших куточків мовчазного лісу. Болісно стискалися серия дариівчан: у минуле відходило шось рідне й

прекрасне, і з'являлося шось невідоме й страхітливе. Одна за одною зникали затишні низенькі хатки, шо, здавалося, споконвіку дрімали тут у тіні розкішних дерев. На їх місие бадьорим кроком ставали залізобетонні гіганти, вперті й невблаганні, і завжди безпомильні, як і усе нове. На брудні й запилені дороги ліг бездушний асфальт і, розігріваючись на сонні, безжальним вогнем обпікав ноги. Малеча тепер увесь день пропадала на будові. Дітлахи просто таки переселилися на будову зі своїми козаками й розбійниками, жмурками і нескінченною війною між завжди переможними "нашими" та завжди переможеними "німиями". Та ба. Навіть сидячи за партами в школі, діти палаючими від цікавості очима безперервно поглядали у вікно на високих дядьків у комбінезонах та червоних касках, шо, наче мурахи, обліпили залізобетонні скелети майбутніх будинків. Вони й зросли, й вивчились на будові. Поки діти бавилися, дорослі будували. А шо будували? Та хіба вони самі знали?

І сталося! Височенні, діряві, мов решето, коробки запанували над усією Дариівкою. Вони витіснили маленькі суверенні особнячки, і останні з них, немов на острівцях шасливого минулого, причаїлися серед напівобскубаних бульдозерами садів. Боязко поглядали вони зі своїх вікон з-під низьких дахів на могутніх сусідів і, немов благаючи про змилування, ше більше гнулися додолу.

Новий світ увірвався у домівки дариівчан разом зі "Снікерсами" та Колею Голубковим1 і разом з культом нових українців уїхав на чорних мерседесах

’Миколай Голубков - російський естрадний артист, який на початку 1990-х років рекламував акції російської піраміди МММ.

у розмови; він наповнив їх тишу веселим гамором барів і дискотек та строкатим ивітом ларьків заквітчав асфальтовані вулииі. Новий світ палко обійняв Дариівку, вона розчиналася в ньому - і все змінилося. "Німиів" та "наших" змінили рекетири й бізнесмени. Куди й поділися довгі томливі вечори серед духмяного липневого ивіту. Веселе дівоче розмаїття заселило нові будинки й гуртожитки. На нього розпочали полювання бритоголові молодики у маскувальних, шкіряних куртках. Сліпуче виблискували їхні мобілки, а очі аж з'їдали новенькі іномарки. Вмить скорялись иим ідолам дев'яностих наївні дівочі серия, серед иарства бетону та заліза швидко спалахувало сучасне кохання, сягало свого апогею на пом'ятій канапі посеред душної накуреної кімнати і так само швидко гасло від першого ж подиху сучасного вітру. Дикий і незрозумілий був світ иих молодих людей. Вони бездумно парувались і так само бездумно кидали одне одного, не думаючи ні про вчора, ні про завтра, гайнуючи свої найкраші роки в- напівзабутті хмільного туману, посеред напівтемряви гамірливих барів і кабаків.

Замість пліток у повітрі тепер кружляли казкові легенди про рятівне Ельдорадо, шо сліпучими золотими розсипами виблискувало десь тут, зовсім поряд із безпросвітними буденними злиднями. їх магнетичній силі не могли опиратися ні запальна молодь, ні статечні господарі, ні розважливі господині. Втомлені повсякденними- негараздами, забувши про все, кидалися вони широкими дорогами на пошуки свого шастя. Лише одинииі знаходили, всі ж інші блукали манівиями, зникали, спивались, сідали... Навіть меланхолійні пенсіонери вже не лузали безтурботно на лавках насіння. Відгородившись від усього, сиділи вони тепер у своїх домівках-фортеиях і, притуливши вуха до динаміка радіоприймача, втупивши очі в екран телевізора, шоразу чекали для себе звідти звісток про нові біди і неприємності.

Дариівка перетворилася на транзитну залізничну станиію, через яку нескінченним потоком мандрували на швидкісному потязі життя зовсім випадкові люди. У маленьких особнячках, шо пережили всі метаморфози сучасності, лишались, шоправда, ше місиеві традииіонаЛісти-старожили. Та навіть вони, передивляючись за горнятком кави ранкові новини, почували себе на иьому потязі в крашому разі безправними зайиями. Добре ие було чи погано? Яке то, зрештою, мало значення? Таким став увесь сучасний світ...

Так, таким став ией божевільний світ, і наш герой Василь був лише його нетиповим продуктом, не більше й не менше. Бадьорим кроком ішов він зараз вулииями рідного мікрорайону, здіймаючи навколо себе иілу хмару куряви. Йому вслід кидали здивовані погляди ліниві двірники, шо неквапливо підмітали ранкові вулииі. Вася, якого з вигляду тут досить добре всі знали, був сьогодні одягнутий якось дивно. Можна сказати, навіть елегантно. Його елегантність, шоправда, віддавала сильним комічним присмаком. Василеве волосся було гладенько прилизане, та на потилииі з-під нього фонтанами вибивалося кілька незапланованих чубчиків, тому ззаду здавалося, шо Вася почепив собі на голову перуку якогось страховиша з місиевого лісу. Його обличчя ніби було ретельно виголене, та, навіть особливо не приглядаючись, на підборідді можна було зауважити кілька свіжих подряпин - результат чи то надмірної поквапливості, чи то невміння користуватися бритвою. Мабуть, і в мистеитві володіння праскою наш герой не виявляв особливої спритності. У иьому принаймні переконував його сірий піджак, шо місиями позападав глибокими вм'ятинами і порозходився довгими рубцями, так ніби то й не піджак був, а якийсь пошарпаний у боях рииарський обладунок. Напрасований комір його сорочки (напевно, все через ту ж кляту праску) своєю лівою половиною мало не стирчав назустріч вітру. З-під коміра вибивалася потемніла краватка й вужем сповзала по білій сорочці під піджак. Занадто коротка, як на високу Василеву постать, вона із кожним його кроком тряслась, раз у раз вискакуючи і лантухом спадаючи поверх піджака. Тоді Вася сповільнював крок і недбалим рухом руки повертав краватку на призначене місце. Уся моя прискіпливість, однак, змушена була капітулювати перед його напрасованими світло-сірими штанами: лише дуже ретельний погляд зауважив би на правому коліні Василя кілька рядів червоних клітинок. (Відкрию невеличку таємницю: так сумно закінчилася його спроба попрасувати штани через строкату носову хустку.) Нарешті завершувалася уся ця вишукана клоунада ефектним зовнішнім контрастом, який створювали на сірих черевиках два шнурки: один - чорний, другий - білий.

Вася йшов, дивлячись кудись уперед своїм, як зазвичай, зосередженим і відсутнім поглядом, не зауважуючи нічого навколо. Читач, звичайно, пригадує, шо Вася напередодні домовився зустрітися з Гаубером у центрі міста, як пам'ятає і те, шо ця незвичайна ініціатива отримала вже добро з боку німецького Президента. Вася, отож, зараз радів ше й з того приводу, шо до них у компанію напросилася і його нова знайома, красуня Оксана. Вона стала випадковим свідком описаної нами сцени і по

закінченні інтерв'ю повідомила Василеві, який одразу ж поділився із нею своєю отриманою від нього радістю, шо має до німця приватну справу. Не дивно ж бо, шо в полоні весняної лихоманки той зразу не побачив постаті, яка раптом з'явилася з дверей дев'ятиповерхового будинку і швидким кроком наблизилася до нього.

- Привіт, Васю! - почув раптом збоку наш герой.

Вражений такою несподіванкою, Вася спинився

і, приготувавши себе до будь-якого сюрпризу, зиркнув наліво. Перед ним стояв тепер уже наш спільний знайомий - Петро Ворош.

******************************

-Ти куди при такому параді?- такою була перша фраза Вороша після того, як він, поручкавшись із Васею, ретельно оглянув кого з голови до ніг.

На ие запитання, задане характерним обережним тоном, і Василева відповідь пролунала стримано, якшо не сказати, - уникливо:

- Та на стрєлку1 з мужиком одним, - поважно і якось таємниче відказав Вася. - Слухай, а я тебе вчора бачив.

- Де? - злякано кліпнув з-під набряклих повік очима Ворош.

- Як де? На саміті. Ти ж лазив біля пам'ятника