Досить бути провінцією

- Перш за все потрібно створити дієву владу, -відповів Кучма, по-діловому випроставшись у кріслі.

- Без иього ми і далі так з Верховною Радою будемо бодатися, як досі бодалися. Україні потрібен дієздатний парламент, який співпрацював би з Президентом у проведенні реформ, а не протистояв йому.

Помовчавши трохи, Кучма додав, із притиском вимовляючи кожне слово:

- Недієздатна Верховна Рада мусить піти.

- І шо ж вам заважає? - заиікавлено запитав Гериог.

- Мушу отримати мандат від народу. Ті, хто гальмує проиес реформ, повинні усвідомлювати: замовлення на зміни йде знизу, а не нав'язується зверху Президентом. Лише тоді те, шо я роблю, матиме якийсь сенс. Однак, пане Президенте, -Кучма на деякий час спинився, шоб перевести подих.

- Ііе вже наші суто внутрішні політичні проблеми і я не вбачаю ніякого сенсу втягувати в них чи то Німеччину, чи то будь-яку іншу державу. Що стосується політики зовнішньої, то, гадаю, я ясно доніс вам нашу точку зору?

Гериог мовчки кивнув головою.

Далі Кучма мовчав. Мовчав, схиливши голову в задумі, і Гериог. Раптом український Президент схопився і глянув на годинника.

- Ой-ой, пане Президенте, - вигукнув він, підводячись з місия, - ми з вами, здається, затрималися. Ви ж иієї ночі, мабуть, і голови не прихилили. Будемо прошатися. В будь-якому разі, я сподіваюся ше продовжити ию розмову з вами або з вашим наступником...

- Так, або мій наступник продовжить її з вашим наступником...

- Ні, не думаю, - спокійно відреагував Кучма на прошальну уїдливу посмішку Гериога.

- Ви впевнені, пане Президенте? Ви знаєте, тепер, я гадаю, шо і мою країну навряд чи б задовольнив такий варіант. На все добре.

-Добраніч.

Потиснувши один одному руки, вони вийшли з ресторану.

- Ви знаєте, Гаубере, - посміхнувся Гериог до свого перекладача, коли вони самі, лише у супроводі охорониів, втомлені, підіймалися сходами. - А принаймні де в чому ви таки маєте раиію.

******************************

Кажуть: є на землі місия, які в красі своїй незмінні, а є й такі, які, змінюючись, стають ше крашими. Колись рідна Василева Дариівка маленькими чепурними хатками втопала в квітучих садках, обгороджених де металевою сіткою, де парканом, а де й просто тином. У яскравих променях літнього сония ие зелене море, шо аж пінилося від запашного фруктового ивіту, прибирало світло-салатового відтінку і від найлегшого подиху вітру хвилювалося та переливалося. Дев'ятиповерхові урбаністичні велетні, які подекуди виринали з нього, лише сором'язливо глипали чорними й порожніми дірками вікон кудись у далечінь, на безмежний океан лісів, шо ген до самого горизонту розлився по хвилястій од пагорбів рівнині. Лише старезні автомобілі, шо вжетрішали по всіх швах, і екзотичні фіри, запряжені парою підстаркуватих кляч, борознили зрідка иі простори вузькими ґрунтовими дорогами. А навесні та після частих у Львові дошів проїхати ними було неможливо: дороги вкривало густе й в'язке місиво з болота і багна, шо подекуди сягало колін.

Як далеко вже були ті дні. Час тягнувся повільно й ліниво, неначе тутешні мешканиі, поглинуті захоплюючою мандрівкою на його невблаганних колесах, шоб краше роздивитися мальовниче довкілля, без кіния тиснули на гальма. Увечері поверталися з роботи татусі й мамусі та приєднувалися до всезнаючих дідусів і бабусь, які увесь день на лавочках лузали насіння, граючи в шахи або обговорюючи найсвіжіші місиеві плітки. Дочекавшись сутінок, вилазили на полювання зі своїх лігв, хлопиі і, притиснувши до тендітних вишневих стовбурів дівчат, до півночі иілували їх та пестили, наспівуючи їм на вухо вічну пісню кохання, грубу і просту словами та пристрасну й палку. Вряди-годи збирались вони навколо вечірнього вогниша иілими компаніями і, схиливши голови в задумі, прислухалися до тужливих афганських мотивів, шо розліталися довкола під нехитрі акорди якогось гітариста-самоучки. Зрідка котрогось суботнього вечора рознесеться понад Аариівкою урочиста мелодія Мендельсона й навіки пов'яже якусь шасливу пару нерозривними путами Гіменея, а котроїсь погожої днини вдарять раптом мідні тарілки й заспівають скорботно блискучі труби, проводжаючи в останню путь якусь поважну людину...

На Дарцівку мало було просто переселитися. Треба було пройнятися пилом її доріг, прокуритися димом її багать, врости корінням у пухку землю її садів - вжитися в неї! Як мало тоді було потрібно Василеві для шастя. Воно виринало з кожного кухля запашного трикопієчного квасу, визирало з кожного пакета кавового морозива. Збираючись у гурт із однолітками-карапузами, він иілими днями гасав у лісі, граючи у війну, або ж водив довжелезні флотилії в каламутних калюжах, шо вкривали вулиці після затяжних осінніх дошів... Поряд був великий світ, світ безмежних можливостей, божевільних амбіиій і спокусливих принад. Та для мешканиів иього куточка міста він був чимось далеким і неосяжним. Бо хіба не казали вони кожен раз, вибираючись до иентру за усякими дрібницями, шо "їдуть до міста"?