Досить бути провінцією

- Усе в порядку, - гордо оголосив він. - Ми можемо йти.

Та, вже натиснувши кнопку ліфта, Гаубер раптом схопився за голову руками і завмер на мить у класичній позі людини, яка забула про якусь дуже важливу деталь.

- Момент! - вигукнув він і чкурнув до нашого знайомого Петра Вороша, який мовчки й нерухомо, мов кам'яна статуя, усе ше стояв за столом, спостерігаючи за всіма иими подіями.

Змірявши його поглядом з голови до ніг, Гаубер нерішуче затупцював на місиі. Подумки він гарячково шукав чарівну фразу, яка могла б пройняти иього незворушливого рудого кадебіста. "Дивний якийсь, дурак, напевне", - подумав собі Ворош і, підбадьорений виразом повного сум'яття на обличчі німия, остаточно прийшов до тями від усіх сьогоднішніх несподіванок. Він затулив урешті свого рота і, надавши лиию поважно-вичікувального виразу, статечно заклав руки за спину.

- У нас взагалі сьогодні свято, знаєте... - нерішуче почав врешті-решт Гаубер. Від хвилювання його голос тремтів, і лагідні звуки української мови протискались крізь німеиьке горло, немов гофрованою металевою трубою:

- і ви нічого не бачили і не чули, розумієте...

Попорпавшись ше деякий час подумки у своєму словнику стандартних фразеологічних зворотів української мови, Гаубер вибрав третю фразу за алфавітним порядком і випалив:

- Христос ся рождає!

Мершій витягши з кейса пляшку "Саміту" і похапцем поставивши її на стіл, німеиь швидко кинувся до ліфта.

- Славімо Його навіки, - машинально відповів Ворош, який аж ніяк не чекав від того такої спритності, і провів його довгим, украй здивованим поглядом.

Повторення цих, повних драматизму, сцен Герцогові доводилося спостерігати ше неодноразово. Остання з них трапилася у міліцейській машині, яка несла варту на передньому рубежі охорони. Звичайно, він і раніше чув про страшенну корупцію в Україні, Росії і інших країнах СНД та про згубну пристрасть слов'ян до міцних напоїв. Та, шоб це зло набуло масштабів настільки безпрецедентних, шо його, главу Німецької держави, пускають крізь кілька кілець охорони, нічого не питаючи і нічим не цікавлячись, задовольняючись при цьому пляшкою гіркої, мов полин, горілки, це в нього викликало шок. Звичайно, може, їм зараз слов'янська продажність і на руку, та все одно, коли вони врешті подолали всі бар'єри української гостинності, Герцог зажадав від свого перекладача пояснень.

- Ой, ці українці, з їх бюрократичними формальностями... - незадоволено і з явною нехіттю пробурмотів Гаубер. - Ви знаєте, ше Шевченко колись писав:

За шмат гнилої ковбаси,

У вас хоч матір попроси,

То проласте.

Здається, таке пояснення Герцога задовольнило. Принаймні розпитування він припинив, а йшов тепер мовчки, думаючи про шось своє, немов боячись порушити величну нічну тишу ше якимсь безглуздим і недоречним запитанням.

Від готелю "Дністер" до центру міста вони подались навпростець - через парк. Легко вдихали прохолодне, підгушене туманом повітря і зацікавлено роззиралися довкіл. Львівська весна, здавалося, і вночі не зупиняла своєї переможної ходи, а лише ледь-ледь сповільнювала крок. Знову й знову нагадувала вона про себе загадковим мерехтінням світлячків поміж гілками кушів і листям папороті, тривожним переливчастим тьохканням якоїсь, серед ночі збудженої, пташки, ледь чутним шелестінням листя, шо тільки-но проклюнолось з набубнявілих бруньок. Дзвінко лунали серед нічної тиші їх кроки по вистеленій плиткою парковій доріжці, змішуючись в одну ритмічну мелодію із прошальним перестуком коліс потягу десь у далині. Тьмяні ліхтарі, шо з обох боків освітлювали доріжку, здавалося, й не намагались розігнати навколишню темряву, а віддавали у її владу обриси дерев і кушів, поступово й плавно, немов то світло кружляло з мороком у романтичному нічному вальсі. Праворуч від них, там, де темрява вже, здавалось, остаточно утвердилася в своїх правах, проглядали крізь її стіну віддалені фасади міських будівель, а ліворуч феєричні, майже зовсім згаслі відблиски вихоплювали з темряви колонаду паркової альтанки.

І ось вони вийшли з парку і, проминувши пам'ятник І. Франку, освітленою плошею перед Держуніверситетом попрямували до плоші Ринок. Серед тисячі інших європейських міст, у яких доводилося бувати німцям, Львів вирізнявся якимось загадковим і неповторним шармом. Ненав'язливо товариський, але жодною мірою нефамільярний, строгий і вишуканий, але вільний від неонових строїв, шо брали у нічний полон столииі Старого Світу, - безпосередній, наче дитина. У вікнах будівель майже ніде не світилося - стомлене місто насолоджувалося коротким перепочинком від шуму та клопоту, викликаних своєю історичною пригодою. Лише де-не-де серед иього мовчазного моря острівцями бурхливого й невтомного життя вирували клуби й бари, у яких у гуркоті дискової музики невсипуша молодь віддавалась полум'яним пристрастям швидкої, мов блискавка, злодійки-ночі.

Пройшовши трохи проспектом Свободи, шо, радісний, немов дівка на виданні, горів яскравими ліхтарями та виблискував звабливими вітринами фірмових магазинів, вони звернули на одну з бічних вулиць. Ураз із усіх боків їх обступили похмурі стіни старезних будинків, а над головами грізно нависли куполи церковного собору. Гробова тиша, шо одна лиш ділила із густою пітьмою владу в цьому загубленому закутку міського центру, навіювала відчуття настільки моторошне, шо серця їх забились гучно і часто, немов ковальський молот, а душа, немов сполоханий заєць, шосили дременула в п'ятки. Вони пришвидшили крок, але від цього, здавалось, лише загрозливіше і частіше зацокотіли їх каблуки по міській бруківці...

Та ось нарешті заповітна мета: вони вийшли на центральну плошу і наблизились до входу міської Ратуші. Була якраз друга година ночі. Деякий час вони мовчки дослухались до бою курантів на вежі, а потім, по черзі обійшовши всі чотири статуї міфічних мешканців давньогрецького Олімпу, шо прикрашали плошу, вирішили повернутись назад, до готелю.