Досить бути провінцією

- На вас це не схоже, Гаубере, - посміхнувся Герцог, з легким подивом похитавши головою. - Ви мені здавалися таким симпатиком України... Ви знаєте, я навіть хотів рекомендувати вас пану Кучмі у посли.

- Жарти жартами, пане Президенте, - промовив, вже дешо заспокоївшись Гаубер. - Але слово честі, крадіжка тут - національний спорт. Якшо вас, у ваші роки, тягне на такі героїчні вчинки, як нічна прогулянка вулицями українського міста, то, благаю вас, візьміть із собою бодай двох-трьох охоронців. Тоді ми хоч зможемо дати собі раду із юрбою п'яних волоцюг. Хоча, якшо нарвемось на якогось крутого, нас із вами не врятує і ціла танкова бригада Бундесверу!

- На... шо зробимо, як ви сказали, і на кого? -не зрозумів Герцог.

- Ет, - нетерпляче змахнув рукою Гаубер. - Не звертайте уваги. Я і сам не можу деколи дати собі раду із цією новою українською термінологією.

Гаубер очікувально вп'явся очима в обличчя свого шефа. Той з хвилину вагався і, прийнявши нарешті рішення, зробив крок назустріч підлеглому.

- Ну гаразд, - вимовив Герцог, люб'язно посміхаючись. - Ви мене переконали. Постукайте у кімнату до хлопців... Хоча мені і шкода їх будити...

- Чого там шкода, - весело вигукнув Гаубер, у якого неначе камінь з серця впав. - А за шо ж їм, здоровилам отаким, такі гроші платять?

Навшпиньки, немов солдат, повернувшись до Гериога спиною, він чимдуж кинувся до кімнати охорони.

За п'ять хвилин Петро Ворош хутко, немов його шилом вкололо, підскочив зі стільця і, відкривши рота та витягнувшись на весь зріст, так і закам'янів. Повз нього у напівкільиі з трьох велетнів-охорониів пройшли Герцог і його перекладач. Вираз мовчазного достоїнства на обличчі німецького Президента та ділової солідності Гаубера якось по-особливому впадав у очі на тлі цих квадратних, мов на підбір, шелеп, коротко підстрижених маківок та скляного, немов у роботів, погляду очей. Краєчком ока Ворош зауважив у правій руці перекладача невеличкий сірий кейс.

ией самий кейс був об'єктом погано прихованої цікавості і з боку німецького Президента. Йому зовсім не хотілося ше раз вразити підлеглого своїм невіглаством у всьому, шо стосується української сучасності, та, як у цій країні у такий пізній, зовсім ніби неділовий час можна застосовувати подібний інвентар, він самотужки второпати не міг, отож змушений був звернутись до Гаубера за поясненням:

- Гаубере, заради Бога, навішо ви взяли із собою кейс?

-У ньому я тримаю ключі від таємничих українських сердець, - лише загадково посміхнувся той у відповідь.

Шоб переконатися в тому, шо ці ключі приймають іноді дуже дивну форму, Герцогові довго чекати не довелося. Лише через хвилину, коли вони, користаючи з повного оціпеніння Петра, впритул наблизилися до ліфта, дорогу їм перегородив старенький дідок у лівреї швейиара, миршавий і немічний, мов трухлявий пеньок, та з міною такої самурайської рішучості на обличчі, шо і Гаубер, і Гериог, і навіть геркулесівської будови охорониі так і вклякли перед ним на місиі та, обмінюючись між собою розгубленими поглядами, навіть трохи позадкували.

Окрилений успіхом свого навального кавалерійського наскоку, дідок перейшов у наступ на німиів по всій лінії українського фронту. Бурхливо й пристрасно, неначе диригент, вимахуючи в них попід носами руками, він скерував на Гериога з Гау-бером такий могутній словесний потік, шо якийсь час ті непорушно стояли, приголомшені й вражені, немов холодною водою з відра облиті.

- Чого він від нас хоче, Гаубере? - наважився врешті спитати Герцог, запитально дивлячись на перекладача поверх окулярів.

- Те, чого він від нас хоче, німецькою не перекладається, - похмуро відповів той, нервово поправляючи краватку.

Виконавши, однак, цей інтелігентний жест, Гаубер трохи собою опанував і, відвівши нарешті очі від старого, повернувся до Президента і спробував посміхнутися:

-Але хвилинку терпіння, пане Президенте, зараз я з ним спробую домовитися.

Скандзюбивши в краших традиціях господарів зустрічі широку слов'янську посмішку, шо, однак, пасувала йому приблизно так само, як П'єро картатий костюм Арлекіно, німець відважно ступив назустріч старому і, люб'язно взявши його попід руки, відвів убік. Поки Гаубер із ним розмовляв, Герцог здалека зауважив, як похмуре обличчя старого почало світлішати і розпогоджуватися, мов грозове небо під дією вітру. Коли ж Гаубер, фамільярно поплескавши дідка по плечу, вийняв із кейса півлітрову пляшку і урочисто йому її вручив, лине того засяяло, немов веселка після літнього дошу.

Усе ше зберігаючи на обличчі свою карикатурну посмішку, Гаубер, задоволений, повернувся до шефа.