Розділ «Книга II Мейлань»

З такою Матінкою Ци розмовляти було напрочуд приємно.

– Не заперечую, – усміхнувся Чен-Я. – В обмін на вашу подальшу розповідь.

– Про що ж мені ще розказати? – охоче відгукнулася Матінка Ци.

– Про день. Про той день, який проклинав Антара Абу-ль-Фаваріс. Про день, коли зброї почали давати імена. Будь-якій зброї.

Бабця хитро зіщулилася.

– Цей день, молоді панове, розтягнувся на десятиліття. Якщо не на століття. Утім, ми нікуди не квапимося…

5

…Роки миру не послабили Кабірський емірат. Хоча, властиво, ніхто й не насмілювався випробовувати міцність його кордонів.

Кожен приїжджий купець або вивідач (що нерідко поєднувалося) неодмінно звертав увагу в першу чергу на те, що майже всі жителі емірату й дружніх земель були дуже перейняті вмінням володіти зброєю, присвячуючи цьому значну частину вільного часу. Не лише в столиці або інших великих містах – повсюдно п’ять-шість разів на рік обов’язково проводилися великі турніри, щомісяця відбувалося яке-небудь військове свято, і навіть підлітки з селянських родин щодня вправлялися у володінні списом, ножем чи бойовим серпом під суворим наглядом сивобородого патріарха.

Треба бути не правителем, а самогубцем, щоб ризикнути напасти на велику й могутню державу, все населення якої – включаючи старих, жінок і дітей – складається з професійних воїнів!

Усе бачили купці, усе чули вивідачі, та не всі розуміли і одні, й інші – бо саме тоді, в останні роки життя аль-Мутанаббі, все частіше в еміраті говорили про Етику Зброї, створюючи, по суті, новий культ…

(«Дуже цікаво! – оживився я, повторюючи недавній вигук Матінки Ци. – Адже, за нашими переказами, приблизно тоді підійшла до завершення епоха Диких Лез, і наші предки вперше усвідомили свою суть, назвавшись Звитяжцями. До речі, історія найбільш знатних родів – якщо відкинути недостовірний вимисел – реально простежується теж із третього-четвертого десятиліття після взяття Кабіра. Ось, бачте, як… а вона каже – Етика Зброї! Гаразд, слухаємо далі…») …Традиція давати зброї власні імена набула сили. Кожна родина неодмінно мала родинну зброю кількох видів, передаючи її в спадщину. Найкращі клинки урочисто вручалися первородним дітям у день їхнього повноліття – але в разі переваги молодших братів або сестер родову зброю одержували вміліші, попри старшинство.

Зброя ставала символом родини, знаком роду, і заслужити право носіння родинної святині вважалося справою честі…

(«Звісно, це ж з їхнього погляду! А ми казали, що Звитяжці почали займатися вихованням і підготовкою Придатків. Знову ж, церемонія Посвяти…») Оскільки зброю вже до певної міри ототожнювали з її носієм, мало не приписуючи мечеві або тризубцеві людські якості, то в домах з’явилися спеціальні збройові кутки й навіть зали – з окремими підставками для кожного меча, стійками для списів, алебард або тризубців; килимами, де розвішувалися шаблі й кинджали.

Виготовлення зброї стає таїнством, догляд за нею – ритуалом, вправи з нею – мистецтвом. Родинний меч клали в колиски й на смертне ложе, клинком клялися й оспівували його в піснях; зброю можна була зберігати тільки в спеціально відведених для цього місцях, і клали її туди з пошаною; зламати клинок, нехай і чужий, вважалося святотатством, яке позбавляє людину права на повагу в суспільстві.

Зброю не кидали, де завгодно, а передавали з рук у руки з шанобливим поклоном; демонструючи, торкалися її лише шовковою хусточкою або рисовим папером…

Символ справді ставав святинею.

Двобої, пов’язані з вирішенням певних суперечок, які могли завершитися смертельним результатом, почали вважатися такими, що суперечать канону Етики Зброї. Аристократи гидливо морщили носи – чи багато честі випустити кишки суперникові?! Тим паче, що кожна палиця має два кінці – а раптом не ти йому, а він тобі?..

Багаті люди починають наймати собі так званих Хранителів Честі – щоб ті боролися за них у випадку вирішення питань честі, коли це вже двобій, а не звична Бесіда. А позаяк Хранителями Честі ставали в основному великі майстри, у них незабаром формується власний канон відносин, згідно з яким вважається незмивною ганьбою вбити або поранити побратима по ремеслу (вірніше – по мистецтву!). Значно більшою доблестю, значно вагомішим набутком честі своєї й честі наймача оголошується вміння лише намітити точний удар, зрізати ґудзик з одягу або пасмо волосся з голови, розпороти пояс тощо.

(«Ага, це вже дуже й дуже знайоме!..») Мистецтво Хранителів Честі майже миттєво входить у моду й викликає заздрість знаті й простолюдинів, помішаних на володінні зброєю, і як результат – військове мистецтво стає невід’ємною частиною виховання будь-якої людини.