Розділ «Книга II Мейлань»

Чен-Я кивнув.

Кос відніс панцир у куток – і за мить на столі, мов од чарів, з’явилися мідна чорнильниця, кістяний калам і аркуш тонкого паперу.

Ан-Танья, як завжди, був готовий до будь-якого повороту долі.

Матінка Ци переписала відсутні рядки – писала вона з пам’яті, не дивлячись на панцир, так що Чен-Я не дуже й зрозумів, навіщо їй знадобилося саме зараз скрипіти каламом, та ще й запитувати дозволу. Потім вона попросила Чена повторити наш сон – і теж усе старанно записала. Тепер, схоже, вона готова була продати нам могилу власного діда – так іноді казали в Кабірі в подібних випадках, і цей образ сплив із глибин Ченові свідомості мимоволі – тож Чен-Я зважився.

– До речі, про мечі, – недбало почав Чен-Я. – У вас там у сувої, Матінко Ци, була цікава приписка на полях. Щодо правителя Ю Шикуаня і його меча Цзюваньдао…

Калам баби заскрипів якось не так, і я з жалем зрозумів, що могилі діда призначено залишитися непроданою.

– Приємно, коли молоді панове цікавляться минулим, – запричитала Матінка Ци у своїй звичній манері, – і не те щоб зовсім минулим, а майже й не минулим зовсім, бо хіба ж це минуле – правитель Ю і його меч?.. ні, це зовсім не минуле, а бабця, що вижила з розуму, записала для пам’яті – забуде ж, і не згадає нічого, і ніколи, і нізащо…

Слова старенької начебто й чіплялися одне за інше, але змісту в них не було ані на дирхем.

– А друга приписка? – похмуро запитав Кос. – Щодо Ляна Анкора й Ковзкого Перста?! І чогось нехорошого, що має з ними трапитися за дев’ять років?! Ви випадково пророцтвами не займаєтеся?

Даремно це він… необачно. Цю стару відьму в лоб не візьмеш, і якщо ан-Танья не зрозумів це під час нічної Бесіди…

– За дев’ять років? – дуже щиро здивувалася Матінка Ци. – Бути цього не може! Певно, наплутала щось, кошик старий, дірявий…

Вона поспішно розгорнула сувій – до речі, ні Чен, ні я так і не помітили, коли ж вона встигла підсунути його до себе – довго вчитувалася в нього, ворушачи губами (чого за нею доти не спостерігалося, навіть під час прочитання бейту-двовірша на латах), потім відірвалася від читання й подивилася на нас наївними й чесними очами.

– Рік переплутала! – сплеснула руками вона. – Стара стала, плутаюся постійно… хотіла одне написати, а написала інше.

Якось ми не зауважили, щоб вона хоч у чомусь плуталася!

– Гачок не туди загнула, от і вийшов сімнадцятий рік замість четвертого! Саме в четвертому році пан Лян прямим мечем завершувати Бесіди по-новому став, подвійним змахом із прокруткою, а тоді вже у піхви опускав – то й балачки пішли, мовляв, канону суперечить… Сперечалися, сперечалися, а опісля знахідку пана Ляна одностайно канонізували – і перестала вона суперечити, і зітхнули всі з полегшенням!..

Із цієї миті навіть упертий Кос зрозумів – усе, кінець. Більше ми від неї нічого не витягнемо. Навіть за повне зібрання віршів Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі…

7

Ми з Ченом піднялися в кімнату, де сьогодні ночували (не рахуючи Дзю), і Чен незабаром кудись пішов, Уламок валявся на столі й, здається, дрімав; а я лежав на підвіконні й думав – а це зі мною трапляється нечасто.

Я думав про праву Ченову руку.

Я добре пам’ятав, що в основі Кобланів витвір був із ремінцями й застібками, за допомогою яких рука кріпилася до кукси. Але з того дня – вірніше, ночі – коли сталеві пальці вперше стиснулися на моєму руків’ї, я не міг згадати, щоб Чен бодай раз відстібав і знімав руку аль-Мутанаббі.