Розділ «Книга II Мейлань»

Тої ночі навис закривавлений ятаган аль-Мутанаббі над димуючим містом, і здобув гордий клинок прізвисько Іль-Рахш, що означає «Крило бурі» …

(«Ти кликав руку аль-Мутанаббі, старий Фархаде, – думав Я-Чен, – ти кликав руку, що тримала тебе в дні твоєї молодості, ятагане Фархаде Іль-Рахше фарр-ла-Кабіре… ти пам’ятаєш теплий, ще не охололий труп людини, місто Кабір? О так, ти його пам’ятаєш, старий мудрий ятагане, що не любить прикрас…»). Але недовго насолоджувався Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі, перший емір Кабірський із роду Абу-Салімів, спокоєм і щастям, недовго носив вінець перемоги, змінивши його знову на похідний шолом. І розділив він військо на чотири частини, вказавши кожному свою дорогу. Західні полки, на чолі яких стояв сивий вождь, лев пустель Антара Абу-ль-Фаваріс, чия крива альфанга не перше десятиліття здіймалася над полем битви, заслуживши пріхвисько аз-Замі, що означає «Горе сильних», – західні полки рушили вздовж лівого рукава Сузи на Хінське ханство й вільне місто Оразм, мріючи дійти до Дубанських рівнин.

Південні ж полки, що складалися з нездоланних у бою воїнів, народжених у похмурих ущелинах біля перевалів Рок і ан-Рок, а також загони горців Озека йшли під проводом юного Худайбеґа Ширвана, чий спис Рудаба, що означає «Сестра тарана», простромив першого ворога, коли запальному Худайбеґові не виповнилося й дев’яти років. Їхньою метою була багата Харза, на чиї стіни ніколи ще не піднімався ворог, і намети білобаранних кочівників-хургів, невловимих і зрадливих.

Північні полки вів на Кімену й Фес найкращий друг і названий брат аль-Мутанаббі, завше усміхнений Утба Абу-Язан. Любив Утба сміятися за бенкетним столом, полюбляв усміхатися в покоях красунь, але страшний був регіт божевільного Утби в горнилі боїв, і червонів від крові півмісяць його дворучної сокири ар-Раффаль, «Усмішки вічності».

На чолі східних полків, що рушили по дорозі Барра на давній Мейлань, стояв сам Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, і воїни співали пісні еміра-поета, кидаючись у бій хмільними від люті й слів аль-Мутанаббі.

І стояв тоді з мечем він – як в пурпурному убранні,

А зі стін потоком чорним на бійців лилась смола…

За вісім років чимало володарів земель і міст, горді власники незліченних черед і скарбів, схилилися перед міццю кабірського меча.

А ще за два роки владику Абу-т-Таїба хотіли проголосити шахом, але він відмовився. Тоді його хотіли проголосити шахин-шахом, але він знову відмовився. Бо царським званням був титул шаха, шахин-шахом же називали царя царів, але еміром у найпершому значенні цього слова мовою племен Білих гір Сафед-Кух, еміром називали військового вождя, полководця, першого серед воїнів.

І військовий титул був дорожчий для аль-Мутанаббі від діадеми царя царів.

Відтоді мир запанував на землі від барханів Верхнього Вея до озер і олійних гаїв Кимени, й інші вільні землі добровільно приєднувалися до могутнього сусіда, а решту укладали з Кабіром союзні угоди, налагоджуючи торговельні зв’язки – і мирно почивав у піхвах ятаган Іль-Рахш, що означає «Крило бурі», забула смак крові «Усмішка вічності», дворучна сокира ар-Раффаль, заспокоїлася «Сестра Тарана», спис Рудаба, і альфанга Антарі Абу-ль-Фаваріса не завдавала більше горя сильним, за що колись була названа аз-Замі…

4

– …Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена, – задумливо мовив Чен-Я.

– Що? – стрепенулася старенька, що вже було замовкла. – Що ви сказали?

– Так… у вас – записи, у мене – сни. Кожному – своє. Був, бачте, один такий дивний сон…

«Розповісти?» – мовчки запитав у мене Чен.

«Розкажи», – погодився я.

І Чен переказав Матінці Ци дивний сон, який бачили ми в Коблановому домі тієї фатальної ночі.

Бабця доволі довго не розтуляла рота, що було на неї зовсім несхоже.

– Цікаво, – нарешті мовила вона. – І навіть дуже… Деякі імена, названі вами, я знаю, але більшість мені зовсім невідомі. Ви не заперечуєте, якщо пізніше я запишу це?