Розділ «Книга II Мейлань»

Чен пожалів бідолашний стіл, махнув ан-Таньї – і вони пішли рятувати стіл від непосильної ноші; а я вліз у піхви, причепившись кільцями до Ченового пояса, і рушив із Ченом у трапезну.

Сходи.

Коридор.

А ось і трапезна.

Обід пройшов у мовчанні. Люди жували, я – єдиний Звитяжець у трапезній, оскільки навіть слуги були однієї раси з Ченом і Косом, а Звитяжців залишали за порогом – лежав, як звичайно, у Чена на колінах, прикритий краєм скатертини, лежав і обмірковував усе, почуте нагорі.

Мав рацію Дзю – надто вже те, що відбувся в Мейлані за сто років моєї відсутності, скидалося на заздалегідь продумані самогубства. Самогубства Звитяжців. І не просто Звитяжців, а старійшин, що належать (належали!) до тієї-таки Ради Вищих, котра вигнала колись знатну молодь із Мейланя й не пояснила причини.

Старійшини, глави родів, і майже точно раз на десять років… була, була причина нашого вигнання, не могло не бути!..

…У дверях зринув слуга-людина і зі багатозначно кахикнув.

Кос із неприродно роздутими щоками, через що його худе обличчя мало неймовірно дивний вигляд, повернувся до дверей.

– У?! – запитав ан-Танья. – У угу-у-у-у?!

– Насмілюся доповісти: запитують Вищого Чена Анкора.

– У-гууу-у? – підвів брову Кос.

– Бабця якась, – слуга виявився надзвичайно тямущий. – Назвалася Матінкою Ци.

Права Ченова рука з моменту появи слуги лежала на мені, то ж розмову людей я чув чудово – ось лише сказане Косом розумів погано, на відміну від того ж слуги.

Кадик на Косовій шиї засовався вгору-вниз.

– Ага! – радісно й уже розбірливо вигукнув ан-Танья. – На ловця й звір біжить!

– Звір, може, й біжить, – осадив його Чен-Я. – А ти не метушися, Косе… бабця, мабуть, по пергамент своїй прийшла. Та й що ти їй скажеш? У тому пергаменті примітний усього лише запис про родича Ляна й Ковзкого Перста. З якими має незрозуміло що трапитися за дев’ять років. Цікаво, що ти скажеш бабці з такого приводу?

– А хіба цього мало?! – розхвилювався Кос.

– Не просто мало, а, вважай, узагалі нічого. Бабця тобі в очі засміється, і на цьому все закінчиться. Не катувати ж нам її! Тут тонше треба… щоб сама проговорилася й не помітила. А далі – за обставинами.

– Мабуть, Вищий Чене, ви маєте рацію, – після довгого роздуму вимовив ан-Танья, виразно вказуючи поглядом на слугу, що очікував рішення. – Гей, скажи, певно, Матінці Ци, що Вищий Чен чекає на неї.