Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

І завершується пасаж повідомленням, що Марина була «любвеобильная». Хоч у її житті — такому короткому і такому трагічному — було всього лише троє чоловіків — як за сьогоднішніми мірками, не так і густо. Та ще на фоні тих секс-бомб з племені так званих кінозірок, що їх завзято пропагує наша преса. А щодо велелюбності Марини, то... Не такий уже це великий гріх для жінки — бути велелюбною. Зрештою, жінки для цього й створені — для любові. Великої! І Бог їм, як кажуть, у поміч! А будуть вони, жінки наші, велелюбними, будемо й ми з любов’ю. Великою. Що нам і треба, га? Чи хтось гадає інакше?

Не відстає від вищепроцитованого джерела й інше, тотожне йому:

«Центральними фігурами смутного часу були польська красуня Марина Мнішек і два її чоловіки, один із яких видавав себе за руського царя Дмитрія, а коли його розтерзали до невпізнанності... московські жителі, то з’явився і другий претендент на його місце. Він теж назвався Дмитрієм...

А втім, і Лжедмитрій (Другий) був хлопцем хоч куди. Марина розділила з ним постіль і невдовзі зачала дитину, що її у череві матері прозвали «ворьонком». Правда, дитина не була винуватою, що її папашу звали «вором». У ті часи на Русі так називали не тільки представників кримінальних структур, а взагалі всіх зловмисників, бунтівників, екстремістів. Перший Лжедмитрій був прозваний Тушинським вором (за те, що ставка його була в підмосковному Тушині), другий — Калузьким вором — правив Руссю з Калуги». (Тут усе переплутано: Лжедмитрій I не сидів у Тушині, тож його — принаймні за його правління — вором Тушинським не прозивали. Тушинським вором був наречений Лжедмитрій Другий, чия ставка справді знаходилася в Тушині. І Калузьким вором прозивали теж його, бо він і в Калузі «сидів».)

Прямо вражає та легкість, з якою пишуться подібні пасажі, ті бойові коні, на яких, гарцюючи, налітають на Марину автори подібних белетризованих видань — добре підсолонених. На догоду невибагливій публіці.

А втім, нічого дивного. Часом, аби догодити читачеві, завоювати його прихильність, хіба ж так мережать!..

Творять хіба ж таке любителі, й особливо любительки, як нині модно висловлюватися, піар-ходів та різних шоу!

Що з того, що Марина вийшла заміж буцімто за лжецаря. Але ж вийшла за живого і з його згоди-любові. В той час як історія знає і не такі прецеденти!

Наприклад, молдавська поетеса — жаліючи, позначимо її лише ініціалами Л. Л. — у 2000 році «вийшла» заміж за молдавського господаря (царя) Штефана чел Маре (Стефана Великого), який правив у 1457—1504 роках!

Той господар Молдови має необережність стояти на постаменті у вигляді пам’ятника, і, зрозуміло, як і кожен пам’ятник, безпомічний, і за себе постояти — хоч і стоїть на постаменті — не може.

Тим більше відбитися від екзальтованих жінок, схиблених ще й на політиці та шоу-піарах. Там необачного господаря, який нікуди не міг податися зі свого постаменту, і застукала поетеса Л. Л. Яка забагла з господарем... одружитися. Незважаючи на те, що його більш як півтисячоліття вже не було в цьому світі!

Але раптом виявилося, що пан господар за свого життя вже був офіційно одружений. Проте одна з його дружин, на своє нещастя, була руською за походженням. Тоді однопартійці поетеси Л. Л. прямо у сквері, де стоїть на постаменті той господар, оформили йому розлучення, а потім священик — його навіть ім’я збереглося, отець Петро Бубуруз, — прямо у сквері обвінчав поетесу і пам’ятник. Поетеса дала на те свою згоду.

Отримавши позитивну відповідь поетеси, панотець без зайвої тяганини обвінчав Стефана Великого з тією поетесою, у якої вочевидь не всі були вдома! Навіть не утруднив себе запитанням, чи пан господар Стефан Великий бажає по своїй волі обвінчатися з поетесою Л. Л.? Та й для чого питати якийсь там пам’ятник, котрий, як відомо, і говорити не здатен. А оскільки ж він пам’ятник, то й утекти зі свого постаменту теж не може. Довелося бідолашному Стефану Великому вінчатися з поетесою Л. Л. (Нині вона мешкає в Голландії, де в пошані нетрадиційні шлюби.) І поетеса хоч таким, даруйте, кандебобером, але стала «царицею». Принаймні, «жоною» царя.

Все почалося значно серйозніше та складніше. І не у якійсь там фанатичній (чи фантастичній) велелюбності («любве­обильности») Марини Мнішек річ. Дуже складною була у ті смутні часи політична ситуація, у якій вона опинилася, великий тиск було на неї вчинено.

Марину Мнішек просто використали в нечесній грі, вона стала мимовільною заручницею тих махінацій, що їх розкрутили, починаючи від самого короля Сигізмунда III і закінчуючи її рідним батечком, воєводою Юрієм Мнішеком, якого вона звикла слухатися ще змалечку.

Походження нового «царя Дмитрія» (він же Лжедмитрій II, просто Вор, пізніше Тушинський вор), як справедливо пише один з авторів, оповито ще більшою завісою таїни, як обставини життя його попередника.

Найпершим «званням», що його Лжедмитрій II отримав, було — Стародубський вор, адже з’явився він, як уже писалося, на пограниччі Литви в містечку Стародуб.

А втім, як бути точним, спершу там з’явилися дві людини, одна з яких назвалася Андрієм Нагим, а друга — московським піддячим (помічник дяка) Олексієм Рукіним.

«А приидоша неведомо откуда и сказаша, что пришли от царя Дмитрия к ним. И сказаша стародубцам, что царь Дмитрий присла их наперед себя для того, таки ль ему все рады: а он жив скрыте от изменников».

Стародубці напосіли на піддячого, аби він їм розповів, де знаходиться цар Дмитрій.