Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

«Возопиша единодушно, что все мы ему рады, скажите нам, где он ныне, и пойдем все к нему головами».

Олексій Рукін і зізнався:

«Здеся есть у вас царь Дмитрий».

Стародубці спершу не повірили і влаштували піддячому чи не «пытки с пристрастием», після яких він заявив, що та, друга людина, яка прийшла з ним у Стародуб, і є цар Дмитрій.

«Асей есть царь Дмитрий, кой называетца Ондреем Нагим», і тоді «стародубцы же все начаша вопити и начаша звонити в колокола».

Про це пише і ротмістр Міколай Мархоцький, який служив Лжедмитрію II разом з козаками Ружинського, у своїй «Історії Московської війни». Спершу «царя Дмитрія» у Стародубі сприйняли за шпигуна і посадили до холодної у містечку Пропойськ. Він спершу назвався Андрієм Нагим, якого переслідує цар Василій Шуйський, аби «уничтожить все «дмитриево племя», а по нашему — родичей». А вже тоді «Нагой» і об’явився царем Дмитрієм.

«Царь Дмитрий очень оригинально сумел доказать, что он царь: взяв в руки палку, он набросился с руганью на стародубцев: «Ах вы... вы еще не узнаете меня? Я — государь!» І стародубці миттєво повірили, що він і справді цар.

І все ж загадку походження другого Лжедмитрія, що всіх хвилювала, так нікому й не вдалося встановити — ні його ворогам, ні союзникам. У тім числі й цареві Шуйському, який намагався вивідати, хто ж він, його головний противник. Але справжнього імені його так і не було встановлено: «цар Дмитрій», «вор», «царик», та й усе.

Білоруський священик Федір Філіппович у своєму «Баркулабівському літопису» пише, що то був вельми жалюгідний чоловічок.

«Каждому забегаючи, послугуючи, а имел на себе одеяние плохое: кожух плохий, шлык баряный, в лете в том ходил». І що в Стародубі його «москва по знаках царских и по писаных листах, которы он, утекаючи с Москвы по замках написавши давал, через тыи уси знаки его признали, иж он ест правдивый, певный царь восточный Дмитр Иванович, праведное солнце».

Звичайно, всіх цікавило, звідки самозванець так добре знав історії Лжедмитрія І? Вважається, що це воєвода Юрій Мнішек відкрив другому самозванцю тайни самозванця першого.

Як писатиметься в посольській грамоті царя Михайла Федоровича в році 1615-му, що була направлена королю, Юрій Мнішек «пришел к тому другому вору в табор... и дочь свою за тового другого вора дал, и с ним был в таборех многое время, и на всякое зло ево научил, и обычаи всякие прежняво вора растриги тому вору рассказал».

Один з істориків (С. Ф. Платонов) найточніше підкреслив відмінності між першим і другим «царевичами Дмитріями»: «Расстрига, выпущенный на московский рубеж из королевского дворца и панских замков, имел вид серьезного и искреннего претендента на престол. Он умел воодушевить своим делом воинские массы, умел подчинить их своим приказаниям и обуздать дисциплиною... он был действительным руководителем поднятого им движения. Вор же вышел на свое дело из Пропойской тюрьмы и объявил себя царем на Стародубской площади под страхом побоев и пыток. Не он руководил толпами своих сторонников и подданных, а, напротив, они его влекли за собою в своем стихийном брожении, мотивом которого был не интерес претендента, а собственные интересы его отрядов».

Ті, хто добре знав Лжедмитрія I і служив йому, бачили, що Лжедмитрій II — це зовсім інша людина, але...

Ось і козацький гетьман Іван Заруцький, той, який пізніше відіграватиме таку важливу роль і в долі Лжедмитрія II, і в долі самої Марини, змушений був пройти через процедуру «впізнавання царя», що чудом врятувався. Він добре знав першого Дмитрія і коли прибув у Стародуб до Лжедмитрія II, то відразу ж збагнув, що це зовсім інша людина, що з першою у нього лише спільне ім’я і бажання теж посісти царський трон у Москві.

Як свідчить Конрад Буссов, «атаман с первого взгляда понял, что это не прежний Дмитрий, однако на людях виду не показал и, невзирая на это, воздал ему царские почести, как будто он был обязан сделать это и прекрасно знает его, хотя раньше он его никогда не видал».

Це — такі «зізнання» і такі «визнання» — допомогли декому для досягнення влади творити міф.

Так змушена була діяти і Марина Мнішек — визнавати зовсім чужу їй людину за свого чоловіка, який буцімто врятувався. В ім’я все тих чужих інтриг, хто все це затіяв, аби досягнути влади і вигод...

Уже тоді, як 23 липня 1608 року воєвода Юрій Мнішек разом з дочкою, родичами і деякими шляхтичами залишив Москву, прямуючи буцімто додому, в Польщу, у нього вже був план, як йому діяти далі, — той план він узгодив з послом Міколаєм Олесницьким (а це був до всього ж ще й родич воєводиної жони, дядько Марини).

Вирішили вони діяти разом, в супрязі. В ім’я «вищих інтересів королівства».