Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Потім був обід, тости виголошувалися за царицю й геть­мана.

Марина лишилася задоволеною.

— Наче побувала вдома, у Польщі, — казатиме вона розчулено.

Після недовгих гостин цариця далі рушила в супроводі гетьмана, який вирішив особисто її відвезти в Тушино, до царя Дмитрія. Крім людей полковника Зборовського, царицю також супроводжували ще й воїни гетьмана Сапеги. Це було не зайвим, адже тоді на дорогах Московії нишпорили цілі зграї різних підозрілих людей, які видавали себе за вольних козаків і грабували села, що траплялися їм на шляху.

Вирушили через Можайськ і Звенигород, погода була гарна, і Марина перебувала в доброму гуморі. Дорогою вона отримала листа від Дмитрія і, як зазначатимуть джерела, «тому її милість була рада».

По дорозі гетьман розважав царицю своїми велико­світськими балачками, ще й радувався, що цар Дмитрій так чудесно врятувався тоді, під час бунту в Москві 17 травня і тепер уже не віддасть нікому престолу і керувати царством буде «більш належним чином». Обоє вони тоді — і цариця, і гетьман — щиро вірили, що цар Дмитрій таки й справді врятувався. У крайньому разі були переконані — особливо Марина, — що її в Тушині чекає «істинний цар». Вона тоді навіть не підозрювала, навіть думки не припускала, що все не так. Зовсім, зовсім не так.

Всю правду на той час знав лише воєвода Юрій Мнішек, у якого не було ані найменших сумнівів, що в Тушині зовсім інший Дмитрій. Але про це він з обережності й словом не прохопився перед дочкою — а раптом вона відмовиться їхати в Тушино? Тому вирішив покластися на руське «авось»: якось, мовляв, воно вирішиться. Саме собою. А поки що дочка хай перебуває в надії, що в Тушині її чекає істинний цар.

Про те, що воєвода знав усю правду, писав ще автор «Бельського літопису»: «с вором тушинским он (воєвода) сложился заодин, и назвал того вора тушинского опять царевичем Дмитрием Ивановичем, и дочь свою Марину отдал ему в жены место. И всей рати воровской и в Тушино полякам и литве и русским ворам, и изменникам, и казакам, умысля с тушин­ским вором и забы крестьное целованье и своего обещанья, и объявил воровски, преступя крестное целованье, что будтося то прямой царевич Дмитрей Иванович, а его зять».

Ставлячи на нового самозванця, який вдавав із себе «царя Дмитрія», воєвода Мнішек, як і його спільник посол Олесницький, добре знали, що цар Шуйський (на той час він ще був при владі) більше двох років не протримається, трон під ним вже хитається, і не сьогодні-завтра він просто злетить з нього. Та й Московське царство було на той час ослабілим, так що повернутися до Кремля у них був шанс. Зі свого боку «цар Дмитрій», відразу ж як з’явився в Стародубі й відкрився, що він «істинний цар», шукав підхід до воєводи Мнішека і до Марини Мнішек. Хто, хто, а він добре розумів, як непросто йому буде грати свою роль і вдавати з себе «істинного Дмитрія» та переконати підданих у правдивості своєї легенди. Якщо взагалі можливо — без визнання Мариною його своїм, істинним чоловіком, себто царем Дмитрієм.

Зі свого боку, воєвода Мнішек сподівався, що тільки-но «цар Дмитрій» повернеться до Москви — тоді це здавалося цілком реальним, — він має виконати зобов’язання першого Дмитрія по відношенню до його дочки і до нього самого, і тоді Мнішеки стануть спадковими володарями Смоленської і Сіверської земель, і нарешті здійсниться його давня мрія щодо об’єднання двох держав і двох християнських церков.

Визнати нового Дмитрія за істинного мусив і посол Речі Посполитої Міколай Олесницький. Оскільки ж він на той час ще не мав інструкцій свого патрона, як діяти офіційно, то діяв на свій страх і ризик, будучи переконаним, що його мосць урешті-решт таки офіційно визнає Лжедмитрія за істинного Дмитрія.

Але ще й тоді Марина не знала, що «цар Дмитрій», який чекав її в Тушині, насправді інший Дмитрій, — в цьому їй ще належало розчаруватися і випити до дна свою гірку чашу та з примусу визнати якогось жевжика-самозванця за того, хто був її мужем і котрого вона так щиро кохала — з усім запалом дівочого серця.

Уже в її почті не сумнівалися, хто такий насправді «воскреслий Дмитрій», тушинський царьок, одна лише Марина все ще перебувала в невіданні. І чим довше вона в ньому перебувала, тим гіркіше розчарування чекало її попереду. Але що станеться, те станеться, і ніхто вже й нічого переграти не міг. Марина їхала — весела й радісна, наспівуючи пісеньки, — до своєї ганьби, що затьмарить її світлий образ.

Веселилася, сподіваючись, що нарешті вона, з’єднавшись із дивом уцілілим мужем і царем, заживе щасливо і зоря її яскраво спалахне і ніколи більше не буде тьмяніти. Наївна! Як їй гірко доведеться розчаруватися. Всі в її почті знали, що «цар Дмитрій» — то якась пройда, що затіяв криваву гру в Росії, а Марина все ще була наче глуха і сліпа. Вже й секретарі гетьмана Сапеги записали до «Щоденника Яна Сапеги» (не без іронії, що була ледь-ледь прикрита), що Дмитрій тушинський — несправжній, а Марина все ще веселилась, веселилась, веселилась...

Але недарма кажуть: все погане, що ховається, неодмінно гляне на світ білий, а все тайне колись та стане явним.

Все сталося дорогою, зненацька і звалилося на голову Марини каменем з неба, після чого вона так і не змогла вже отямитись і повернути собі добрий веселий настрій та легкість душі й райдужні сподіванки, з якими вона тоді їхала в Тушино.

Дорогою до Тушина Марину зненацька — з власної ініціативи — застеріг один «молодий польський дворянин», не підозрюючи, чим це все швидко для нього, необачного, закінчиться.

Ось як про те пише Конрад Буссов:

«Дорогою, приблизно за 18 миль до табору, коли цариця в кареті радувалася і співала, один молодий польський дворянин набрався духу, під’їхав до карети і сказав: «Марино Юріївно, милостива пані, ви дуже веселі і співаєте, і варто було б радуватись і співати, якби вам трапилося зустріти законного государя, але це не той Дмитрій, який був вашим чоловіком, а інший».

Так і сказав, під’їхавши до карети цариці.