Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

А навзамін давав волю підданим.

Вони й скористалися нею — дали йому в те злощасне рило. Діючи за відомим принципом: якщо цар не дає нам у рило, то ми дамо цареві в оте саме рило. А мав би — поселившись у Кремлі, — бути насторожі. Вже тоді знаходилися підстави для тривоги, що її Дмитрій, розгулявшись, гнав од себе пріч.

Коли князь Мосальський у трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» звернувся до народу: «Что же вы молчите? Кричите: да здравствует царь Дмитрий Иванович!» — то, як відомо, далі йде багатозначна ремарка:

«Народ безмолвствует».

А зовсім же недавно (теж за трагедією О. Пушкіна) народ, коли йому казали: «Димитрию Россия покорилась... Димитрий к нам идет с любовью, миром... Подымете вы руку на царя Законного, на внука Мономаха?», народ відповів: «Вестимо нет!».

А в результаті Дмитрій пробув при владі трохи менше року (коронація — червень 1605-го, загибель — травень 1606-го) — всього нічого.

А все тому, що — правий тут президент Росії — не давав у рило!

Нікому. Ще й мріяв дрімучу Русь вивести в цивілізовану Європу.

Він загинув тоді — під час кривавого бунту 17 травня, — а чутки, що він буцімто врятувався, були всього лише чутками. Так декому хотілося. В тім числі й Марині, вона вірила, що Дмитрій живий. Чудом врятувався. А чим скінчилася її віра? А тим, що змушена була піти до Лжедмитрія ІІ. Оце тобі, мовляв, і все чудо-юдо. Вірила, що Дмитрій живий, отримуй Дмитрія! Правда, він трохи не такий, як перший Дмитрій, але то дріб’язок. Принаймні його теж звати Дмитрієм і він буцімто теж син царя Івана, а все інше... Не суть важливо.

Міг бути і Дмитрієм, істинним сином царя Івана, а міг бути й Гришкою Отреп’євим, самозванцем, ченцем-розстригою, Лжедмитрієм — хто тепер скаже достовірно.

Правий автор-упорядник книги «Загадки історії» (Харків: «Фоліо», 2007):

«За стінами Московського Кремля напевно зберігається більше таємниць, аніж у Мадридському дворі, та в дворах інших монархів Європи разом узятих. Однією з таких таємниць є загадка Лжедмитрія I. То хто він насправді? Принц чи жебрак? Двічі воскреслий? Двічі вбитий? Запитань багато. Відповіді жодної — самі лише припущення і версії».

По-різному писали про Марину Мнішек руські історики впродовж тих 394 років, що минають (як пишуться ці рядки у 2008 році) з дня її загибелі. По-різному, але переважно недоброзичливо (якщо не по-чорному), забуваючи, що її, тоді, по суті, юну дівчину, потім молоду жінку, закрутив вир подій, а доля їй випала тяжка, незавидна, чи не мученицька, і все ж вона з честю її витримала, чим і заслужила в панів істориків бодай милості. І якщо й не поблажливості, то бодай співчуття і розуміння як тих обставин, у яких вона тоді необачно опинилася, так і її трагічної долі.

По-різному пишуть і сьогодні. Теж здебільшого з неприязню, а часом і з явним сарказмом чи з іронією, намагаючись у чомусь її затаврувати, — що й зовсім не годиться. Та й недостойно пера чоловіків-істориків, які забули, що вона все ж таки жінка. І як жінка мала притаманну жінкам слабкість, що її навіть облагороджувала.

Особливо «бурхливо» пишуть в науково-популярній літературі, де можна — аби догодити читачеві, — не притримуватися ніяких берегів — тут усі гудуть чи не в одну дудку. Не зовсім мелодійну. Ось хоча б дві цитати:

«...Першою дамою Московської держави Марина побула рівно 9 днів. Ще голова крутилася від гамірливих і пишних празників, коли почалося повстання. Причини його відомі. Але в чашу народного невдоволення Марина додала і свої краплі. Вона поставила вимогу, щоб коронували не тільки її чоловіка (він, між іншим, був коронований задовго до її коронації, тут зміщення двох подій. — В. Ч.), але і її, а московити це сприйняли як блюзнірство. Крім того, вона готувалася вийти на церемонію не в московському національному вбранні, а в європейському — з напівоголеними грудьми, що шокувало навіть царське оточення.

Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після того не збиралася уступити своє місце іншій. Як тільки на історичну сцену вийшов Лжедмитрій Другий, вона відразу ж ЗАКРУТИЛА ІЗ НИМ РОМАН (виділення моє. — В. Ч.). Вони тайно обвінчалися, і Марина на увесь світ заявила, що вона — московська цариця. (Між іншим, Марина московською царицею стала ще до Лжедмитрія Другого. — В. Ч.). Від нього в неї народився син Іван. Але друга авантюра закінчилася так же швидко...» («100 великих любовниц». — М.: «Вече», 2002).

Як бачимо, наша героїня з волі авторів популярних видань вже стала великою коханкою — якою вона ніколи не була. Але пишуть. Із швидкістю та безшабашністю кавалерійського наскоку: «...вона одразу ж закрутила... роман». Наче вона їхала колись із Самбора до Москви лише заради того, аби з кимось там — якщо й не з царем, то бодай з претендентом на царський престол, — «крутить романи». Але така легкість пера недостойна авторів серйозних досліджень: закрутила роман! Наче з бульварної жовтої преси!

І далі з цього ж видання:

«...А Мнішек уже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зірку і зробила чергову ставку на нового кандидата (себто на Лжедмитрія II, але тут було не все так просто і не все залежало від її волі. — В. Ч.). Польський король намагався було її навести на розум, напоумити, пообіцявши навзамін московського царства маленьке, але своє володіння — Самбір або Гродно. На що Марина відповіла, що коли вона стане московською государинею (формально вона нею вже була. — В. Ч.), то піднесе йому дорожчий подарунок — Варшаву».