Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Так і сказав, необачний! Краще б йому було промовчати — всі мовчали, а йому що — найбільше треба було? І хай би й далі цариця перебувала в невіданні, хай... Вже б у Тушині вона сама на власні очі переконалася б, що то зовсім інший Дмитрій, хай... Але молодий дворянин надто був чесним і вважав, що недостойно так обманювати царицю, і вихопився наперед, не відаючи, як дорого йому обійдеться той вчинок лицарський. Його буде негайно знищено — за його язик. За передчасне розкриття таємниці. Хоча він знав те, що знали всі в почті Марини і в таборі Лжедмитрія.

Юнака буде схоплено й обеззброєно, і сумно закінчиться його доля серед ворожих йому просторів Московії. А він же хотів як краще. Вчинив благородно, сказавши правду, бо не міг далі терпіти, що всі обманюють царицю, а вона всім вірить, їде весела і пісеньки наспівує...

Почувши таке з уст молодого шляхтича, Марина в першу мить оніміла. Але повірила шляхтичу і нарешті збагнула, що всі її дурять — дивляться в очі і брешуть. І так занепала духом, що де вже там було веселитися і співати пісень. Хотіла негайно повернути назад. Та й для чого їй їхати в Тушино, коли там зовсім не її Дмитрик, а якийсь пройда, самозванець-авантюрист...

Сльози текли по її щоках, цариця плакала, сама не відчуваючи, що вона гірко плаче. Здавалось, усі надії-сподіванки на краще в одну мить рухнули і померли.

Її печаль і сльози загледів один з тих польських вельмож, яких послав Дмитрій навстріч цариці, і запитав: а чому це ясновельможна пані вже не весела, сумна і гірко плаче?.. Що стряслося? Чому вона плаче, коли, навпаки, має радіти, адже їде не до кого-небудь, а до свого мужа, який з нетерпінням чекає її в Тушині?

— Це так, судар, — відповіла йому Марина. — Але я дізналася про дещо інше. Тож і веселощам моїм надійшов край.

І не втримавшись, розповіла йому все, про що їй повідав молодий пан.

— Як його звати-величати? — швидко запитав вельможа.

Думаючи про щось своє, вбита горем, що негадано на неї звалилося, за сльозами не бачачи світу білого, Марина механічно назвала ім’я того юнака необачного... Назвала, не усвідомлюючи, що вона чинить.

— Взяти того балакуна! — розпорядився вельможа, і молодого шляхтича, який нічого лихого не підозрював, було негайно схоплено, стягнуто з коня.

— Зрадник! — було йому заявлено.

Юнак хотів щось сказати на своє виправдання...

Ба навіть подивуватися, в чому ж полягає його зрада, не встиг, як тієї ж миті прогриміли квапливі постріли...

— Ти недостойний бути воїном короля!!!

Це буде останнє, що він почує в цьому світі, і ці слова на якусь останню скороминущу мить його життя стануть для нього страшнішим і болючішим ударом, аніж рушничні постріли в груди...

І все ж у Марини Юріївни ще залишався деякий сумнів. Власне кажучи, крихта його отакунька, що все не бажала розсіятися, як вранішній туман, коли підніметься сонце. Сумнів у тому, що слова бідного юнака-шляхтича, що цар Дмитрій буцімто несправжній, правдиві.

І причиною того сумніву був її батько, якому вона досі майже сліпо вірила. Батько вже побував у Тушині з розвідкою — який там «цар» засів? Справжній чи...

Воєвода Мнішек повернувся з розвідки вельми задоволений, просто аж веселий. Погладжуючи широку руську бороду, що він тоді носив, сказав майже ласкаво:

— Заспокойся, донечко моя. Я власними очима, ось цими, — показав на свої очі, — упізнав свого зятя. Це справжній Дмитрій, московський цар і твій муж. А мій зять.

Марина тоді сонцем засяяла.