Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

— Цариця має народити мені лише спадкоємця. Тільки царевича!

Все складалося як ніколи добре в Калузі, за високими й надійними мурами, все сприяло задуманому успіхові.

30 червня 1610 року Дмитрій вирушив з Калуги на Москву.

Нарешті, нарешті!!!

«На Москву, на Москву, на Москву!» — аж співала Марина.

Військо Дмитрія складалося з полків гетьмана Сапеги та корогов деяких полковників. Правда, один з сучасників дещо зневажливо напише, що, мовляв, з «цариком» «зібрався весь набрід, шляхти мало, тільки була вона в гусарських корогвах, яких було теж небагато... (Корогва — бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва та у збройних силах шляхетської Польщі в XVI—XVIII ст.; підрозділ складався з 50—120 чоловік.) Зате козаків було без числа».

За деякими підрахунками під прапорами Дмитрія виступили 1600 гусар, тисяча козаків і ще більше інших... Мабуть, таки різного наброду...

Прилетіли гарні вісті, що гетьман Жолкевський, посланий Сигізмундом на Москву, успішно розбив московське військо під командуванням брата царя князя Дмитрія Шуйського — віват, віват!!! Ця вістка стала як цілющий бальзам на рану, збадьорила тих, хто ще сумнівався в успіхові «царика».

Тому й почали на бік Дмитрія переходити деякі міста — вони, як і люди, теж тримають ніс за вітром!

Дмитрій стрімко просувався в напрямку до Москви. Все складалося як ніколи добре.

«На Москву, на Москву, на Москву!» — ладна була ви­співувати з ранку й до вечора Марина, як ніколи весела і щасливо-безтурботна.

Нарешті щаслива! Нарешті була впевнена у перемозі!

Відряджаючи з Калуги мужа в похід, наказувала йому, ведучи за міські ворота його коня за вуздечку:

— Як тільки візьмеш Москву, в чому я ні мить не сумніваюся, так відразу ж уводиш мене у Кремль, а я тобі за це народжу сина-спадкоємця, царевича руського...

16 липня 1610 року військо Дмитрія підійшло до столиці і зупинилося в селі Коломенському. Марина Мнішек, зі своїм почтом наздогнала чоловіка теж неподалік Коломенського і зупинилася в Ніколо-Угрешському монастирі. І там стала чекати розвитку подій. Від Дмитрія вже майже з-під самої Москви чи не щодень прилітали на баских конях посланці: царевич ось-ось під малиновий передзвін увійде в Москву, хай цариця його чекає в монастирі. Тільки він візьме Москву, як відразу ж забере до себе й царицю.

Тим часом Василій Шуйський досиджував на престолі останні місяці — перед безславним і насильницьким по­стриженням у ченці.

Здавалося, шлях на Москву вільний, як вільний і московський престол. І ще здавалося: досить Дмитрію зробити ще одне, останнє зусилля, і він — у Москві омріяній, у Кремлі її державному, яко законний цар-государ...

І Дмитрій як ніколи був твердо впевнений в успіхові свого походу і вже бачив себе на престолі (це ж треба, якийсь там бродяга із Шклова, «худого» роду, ніхто, власне, і раптом — російський цар-государ!.. Таке й уві сні не може приснитися). Але...

Як не щастить, так не щастить. Як бідному женитись, то й день малий.

Ще вчора він нахвалявся всім поставити язика поперек рота (та й самого рота набік повернути), як сьогодні вже й капець прийшов. І не лише нахвалкам, а й справам його. А бодай ти не знав, що сьогодні за день!