Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Як свідчать секретарі гетьмана у «Щоденнику Яна Сапеги», «ЦАРИЦЯ НЕ ДУЖЕ ОХОЧЕ З ЦАРЕМ ПРИВІТАЛАСЯ...».

І як далі зазначають секретарі (свідчення, як кажуть, з перших уст чи з перших рук), Марина не стала дякувати «Дмитрію» за те, що той, мовляв, визволив її з полону, на що «цар» цілком міг сподіватися і розраховувати, — додають секретарі, — але за умови, ЯКБИ СПРАВДІ БУВ ЇЇ МУЖЕМ...».

Вийшло, що Марина тоді — у першу свою зустріч з тушинським «царем» — не визнала у ньому свого законного чоловіка.

Це всі загледіли і в першу мить порозгублювалися: не визнала, а як же далі? Він уже пів-Росії підняв на ноги, вже крові стільки пролито, Польща на допомогу йому прислала свої війська на чолі з гетьманом Сапегою, а вона, цариця, не визнала його за мужа свого...

Чому? Що тому стало на заваді? Не змогла переступити через власну гордість? Але ж... Пів-Росії його визнало за царя, Польща в се діло встряла, Литва, себто Річ Посполита, а вона...

Марина була надто гордою, тож надто була вражена, прямо-таки душевно травмована тим, що новий «цар Дмитрій» виявився зовсім не тим, за кого себе видавав. Розгублена й принижена, Марина не могла себе перебороти та утаїти в першу зустріч, що вона розчарована.

Та якби тільки вона одна.

Міколай Мархоцький, польський прихильник тушин­ського «царя», згадуватиме:

«Це повернення принесло нам більше шкоди, як вигоди, бо цариця — як і інші персони, які знали Дмитрія у столиці, побачивши нашого, не захотіли його признавати, і утаїти це було неможливо. А московити скористались цим, щоб відхилити від Дмитрія своїх людей».

Марині потрібен був час, аби «визнати» тушинського «царя» за свого мужа, і це для неї було не просто. Мала переступити через саму себе.

В ім’я вищих цілей. Мала і не могла.

Навіть в ім’я вищих цілей. Тушинський «цар» був явно розчарований такою зустріччю зі «своєю» жоною. Ба навіть розгублений.

Скочив на коня, як жених, якому дали від воріт поворіт, свиснув-гикнув, вишкіривши зуби, і помчав з обозу геть.

Мабуть, у Тушино, у свою «столицю». Помчав, явно піймавши облизня...

І тоді взялися за Марину.

Всі, хто був зацікавлений у визнанні нею тушинського «царя» за справжнього Дмитрія, а найперше посол Олесницький з обов’язку служби і воєвода Юрій Мнішек, адже в такому разі всі його розрахунки отримати в Росії землі (Смоленщина та Сіверщина) та інші блага ставали примарними.

І взялися за Марину як слід.

— Від тебе не чекав такого... такого свавілля!!. — кричав воєвода Мнішек. — Ти собі багато дозволяєш! Та й хто ти така? Хто?..

— Я — цариця російська, — стримано відповіла Марина.

— Цариця! — вигукував воєвода Мнішек, і Марині тоді вперше здалося, що насправді він не є їй батько. — Вона — цариця! Була ти... царицею! Дев’ять днів! — Як він боляче її ранив, рідний батечко. — А тепер ти... тепер ніхто! Без царя Дмитрія не бути тобі царицею — чуєш?!. Без царя Дмитрія ти ніхто... чуєш, ніхто на Русі. Без царя Дмитрія тобі доведеться повертатися у Самбір і принишкнути там, аби не показуватися шляхті на очі та не слухати їхніх кпинів і насмішок!