Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

— Правда, тату? Бо таке говорять, таке...

— Правда, дочко, і не сумнівайся. Не вір тим, хто пасталакає усяке про Дмитрія. Буцімто він... не він. Я мав з ним авдієнцію в Тушині, балакав з ним, як оце з тобою. Вір: тушинський Дмитрій — справжній Дмитрій. Твій муж, а мій зять, московський цар. Хіба б я не впізнав свого зятя?

Справді, як би це тесть та не впізнав свого зятя? І Марина тоді повірила батькові. Повірила, як усе життя йому вірила — рідному батечкові.

І ось той молодий шляхтич. Котрий з власної забаганки примчав до її карети. Із карколомною новиною. І його застереження, що царевич «не той» і що про це всі вже знають — крім її величності...

Марина була у відчаї — кому вірити? Батькові чи люд­ській ясі? У найжахливішому сні не могло приснитися те, що Марина побачить у Тушині, коли навстріч їй виїде, як їй сказали, її чоловік Дмитрій!

Вона була не просто шокована, а вбита. Перед нею був якийсь... тип... Радше типик — «обличьем слуга, волосом черен, нос поклеп, ус не мал, брови велики нависли...».

Він нічим не був схожий на її Дмитрика, абсолютно нічим.

І Марина з жахом збагнула: перед нею чужа людина! Незнайома їй, яку вона бачила вперше. І певно хитра, коли зважилась на таке, жорстока, підступна, яка видає себе за її чоловіка, і вона мусить визнати ту людину за свого коханого мужа...

О, боги, боги, як їй все це витримати?

Кому це потрібно? Їй? Та ні ж бо. Чи батькові? Польщі та її королю? Чи руським дворянам, яких повно в Тушині?

Кому, кому, кому?

І як вона може того нелюба, чужака визнати за коханого чоловіка?

Матка Боска!

Єзус Марія і ви, святі угодники, — спасіть і помилуйте!..

Але це буде потім, потім... А тоді...

Автори «Щоденника Яна Сапеги», його секретарі, які скрупульозно занотовували всі події, що траплялися в стані гетьмана, записали й про поїздку воєводи Юрія Мнішека в Тушино до «царя Дмитрія». І записали не без іронії: пан воєвода їздив «упізнавати царя, той він чи не той».

Чому з іронією? Та тому, що знали: у Тушині засів не той Дмитрій. Як знали про те майже всі — і в Тушині, і в оточенні гетьмана Сапеги.

Повернувшись з Тушина, воєвода Мнішек усіх запевняв, що це таки «той» Дмитрій. На те у нього був свій резон: той не той, а коли він, властолюбний, захопить владу в Москві, ставши властителем (Марину тоді він неодмінно зробить властителькою), то він, воєвода, матиме від цього великий зиск — крім усього, ще й кілька міст та повітів у Сіверській землі.

Як і його Польща. Тому й проголосив тушинського «Дмитрія» тим Дмитрієм. І Марина батькові повірила, ожила, наче вдруге на світ білий народилася, була веселою і все наспівувала пісеньки, радуючись скорій зустрічі з Дмитриком...

А потім і під’їхав до її карети той молодий шляхтич і відкрив їй очі, хто такий той Дмитрій. Самозванець і все таке інше...