Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

За «Щоденником Яна Сапеги», 6 вересня в гетьманському обозі тривали переговори.

Умовляли Марину.

Визнати тушинського «царя» за свого мужа законного.

Говорили вже відверто: так, тушинський «цар» — це не істинний цар Дмитрій, не її коханий муж... Тушинський «цар» взагалі й не цар. Хто? А Бог його знає, хто він насправді. Про­йдисвіт, якими здавна славиться Русь. Можливо, догравшись у «царя Дмитрія», він уже й сам не знає, хто він насправді є. Може, він уже насправді повірив, що він — цар Дмитрій і ніхто інший. Хоча — пройда, аферист — не більше. Та що з того, що він самозванець? Самозванці ніколи не переводилися на Русі. Були і будуть. Ну й що з того? Але ж він допоможе — як Марина йому допоможе, — прийти Марині на царство. І утвердитись у Москві царицею.

А любити його... Любити його від Марини ніхто й не вимагає. Їй усього лише треба зіграти свою роль. Може, й головну роль у своєму житті. Все інше буде зроблено за неї.

— Зіграти роль?

— Так, так, всього лише трохи полицедійствувати, — солов’їними голосами заливалися пан посол (і дядько Марини) і пан воєвода (і батько Марини). — Хіба це так... тяжко? Визнати якогось там типа за... за мужа свого. Лицедії все життя грають і — нічого. Живі, здорові.

— Але ж то — лицедії. А я...

— І ти маєш побути лицедійкою. В ім’я чого? В ім’я вищих політичних інтересів. В ім’я і для блага Речі Посполитої. А може, й для блага самої Московії. Аби припинити у ній Смуту і відновити порядок і справедливість. Все одно в Москві немає законних претендентів на царський престол. Династія Рюриковичів закінчилася. От Дмитрій — чи хто він там насправді — і започаткує з тобою нову династію. Зрештою, в ім’я честі сім’ї Мнішеків. Аби з тебе не сміялися, що ти побула царицею усього лише дев’ять днів. Ти маєш нею побути до кінця свого життя — довгого, притому. Але разом з Дмитрієм.

Так наполягали її дядько і її батько, якому вона вірила і якого завжди слухала, будучи зразковою дочкою. Принаймні до того дня.

Якщо вона визнає тушинського «вора»... Пардон, «царя» за мужа свого, то разом з ним, але вже як цариця повернеться у Москву. А якщо не визнає?

О, тоді й гадати не треба, в один голос вигукували її дядько і її батько. Тоді тобі доведеться повертатися до Польщі і ховатися в глушині. Хоча б у Самборі, адже з неї всі будуть кепкувати, пальцями на неї тикати. Дивіться, мовляв, дивіться, ось та, котра побула царицею у Москві аж цілих дев’ять днів! Ха-ха-ха!!!

— Титул цариці мені належить по праву. Я — вінчана цариця, і маю право на царські почесті!

— Але тільки-но ти повернешся до королівства, як все це зникне. І нічого, крім посмішок гордовитої шляхти, не буде. А повернешся до Дмитрія яко його законна жона — царицею з ним у Москву-матінку в’їдеш, і будуть тобі тоді хіба ж такі царські почесті. Вибирай! Себто визнай тушинського «вора»... е-е, «царя», і все прикладеться.

Марина ніколи не бачила мужа свого мертвим, тож їй не просто було повірити, що він мертвий, але...

Але і той, хто себе видає за нього, не був її мужем. Чужа людина. Самозванець. Пройда-пройдисвіт. Авантюрист. Проноза. Пролаза. Шахрай. Махлер. Крутій. Ошуканець. Плутня-крутня. Дурисвіт. Обманщик. Шельма. Шалапут.

То, виходить, і вона має стати... стати такою? Дури­світкою...

— Ах, все це емоції. Слова-словеса. А треба всього лише зіграти свою роль. Бажано вдало. Ставки в такій грі величезні. Такі великі, більших за які вже й не може бути. І таку гру не кожному смертному чи смертній посилає доля. Зважуйся! Вдруге так не поталанить. Другого разу взагалі не буде.

9 вересня «цар Дмитрій» (чи той, хто за нього успішно і не без талану себе видавав) разом з послом Олесницьким вдруге прибув до гетьманського обозу — та, власне, його пан посол і привіз: або — або.

Або вона таки визнає його за мужа свого і стане царицею, або... Другого «або» і бути не може. Лише перше. І — єдине.