Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Оскільки ж мала відбутися угода (у росіян — сдєлка), можна ще сказати, справа, операція, угода із совістю, умовляння, зрештою змова, то варто про все заздалегідь домовитися і все гарненько розікласти по поличках. Пунктик за пунктиком. Графу за графою. Умову за умовою...

Так домовитись, як домовляються сторони при укладанні будь-якої угоди.

Отже, вона має укласти угоду (неписану і писану), а вже ту угоду затвердить представник короля Сигізмунда III в Москві — серйозна річ. А вже тоді кожна зі сторін присягнеться.

І Марина Юріївна теж. У Тушині. Там же відбудеться і її повторна коронація на російську царицю — для гарантії. Двічі короновану царицю вже ніхто не скине з престолу. Це відбудеться урочисто, на очах у всіх тушинців, і рознесеться по всій Русі великій. Як знак того, що погублена було справедливість відновлена. Ось лише після того Марина Юріївна стане легітимною — двічі коронованою, чого ще треба? — царицею російською.

Перед народом вона з’явиться в багатому коронаційному платті, з царськими регаліями: корона, держава, скіпетр.

Коронуватиметься тією короною (ні, ні, не шапкою Мономаха, якою коронувалися всі великі князі московські), що була виготовлена у Відні і привезена до Москви ще за царювання Бориса Годунова, нею коронувався перший Дмитрій. Себто імператорська корона. (У такій короні зображений на монетах 1606 року сам Дмитрій Перший.)

І тільки після цього Дмитрій з Тушина переїде до Москви і повернеться у Кремль — на престол своїх предків, імператор Московський і чоловік Маріанни Мнішековни, Георгія воєводи і Тарловини уродзонна дщер, імператриця Росії.

І обоє вони стануть повноправними, законними, Богом даними правителями Московського царства. (Правда, Москву ще доведеться силою брати, але сила в тушинського «царя» є.)

Отже, від Марини Юріївни чекають згоди, а потім і — угоди.

10 вересня 1609 року посол Міколай Олесницький і воєвода Юрій Мнішек відвезли свою племінницю і дочку до Тушина, в табір тамтешнього «царя».

Душа Марини німо кричала-волала, але вона її душила в собі, душила...

А душа невгавала: як ти нелюба будеш любити?

А Марина їй: а хто тобі сказав, душе моя, що я буду... буду любити нелюба? Хіба можна нелюба любити? Нелюб він того й нелюб, що його не люблять. От і я не любитиму. Досить з мене того, що царицею буду. Двічі коронованою. А любов... Любов — то таке. Можна й без любові прожити. (Дуже швидко вона переконається, що — не можна.) Тушино, правда, не Москва, але, обминувши Тушино, у Москву не потрапиш. Тому доводиться їхати в Тушино. А там... там як Бог дасть.

Сумніви все ще мала і — значні. Але підкорилася умовлянням дядька та батька — їм, може, й справді видніше. Зрештою, вона завжди слухалася батька. Послухалася і цього разу.

В Тушино, в Тушино!.. Намагалася навіть співати, а воно щось не співалося. Зовсім не співалося... Хіба щось зле, на кшталт в’їдливої співаночки, чутої нею ще в Самборі:

У городі бузина

Перерубленая, —

Одступися, препоганий,

Я полюбленая.

У городі бузина.