Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Шлюб, тайний чи явний, був би сполучений для Марини Мнішек з певними обов’язками і участю в церемоніях. Марина ж практично не брала участі у внутрішньому житті Тушина. Про її присутність там мовчать майже всі джерела. Навіть автор «Щоденника Марини Мнішек», що приписується їй, розлучившись з «царицею» і паном воєводою у Ярославлі, а потім після заслання у Вологді, знову з ними опинився у Тушині в грудні-січні 1608 року, тільки один раз говорить про спільний виїзд царя і цариці «до церкви на богомілля».

А щодо буцімто таємного вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором, то... Навряд чи для цього дійства була потреба з боку Марини Мнішек.

Вона була офіційно повінчана з царем Дмитрієм Івановичем (відомим тепер як Лжедмитрій I), то який резон чи сенс (і — смисл) їй був вінчатися (та ще невідь-чому таємно!) і з Дмитрієм Другим, Тушинським вором. Тим паче, він видавав себе за «справжнього» Дмитрія (Марина це змушена була, як ми знаємо, «підтверджувати»). А зі справжнім Дмитрієм вона була повінчана, тож ще одне вінчання... Ні, в цьому не було сенсу. Та й церковні канони це забороняли робити — з однією і тією ж особою двічі вінчатися. Не було в цьому ані сенсу, ані нагальної потреби.

Як і бажання у самої Марини Юріївни, адже до того, хто вдавав себе за її чоловіка, вона не відчувала не лише любові, а й навіть благенької симпатії. Просто змушена була його терпіти, граючи свою вимушену роль та вдаючи, що він — «той Дмитрій», її чоловік.

То для чого з ним було ще й вінчатися — та ще й таємно?!. (З цієї нагоди посли Речі Посполитої прямо заявили: «Найяснішій цариці не було причин удруге поєднуватися шлюбом, адже з неї досить було одного вінчання її, здійсненого самим папським нунцієм у присутності короля». (Мається на увазі у Кракові.)

Та й чутка про буцімто таємне вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором була пущена лише тому, що явного вінчання не було. «Але, — сказали собі декотрі, — якщо не було явного вінчання, то, можливо, було... таємне?»

І чутки пішли гуляти — із століття в століття, з однієї праці (історичної чи й белетристичної) в іншу.

Її життя в Тушині насправді виявилося зовсім не таким, яким вона його уявляла, коли їхала в це підмосковне сільце.

Її, правда, величали царицею, але й тільки. Що б вона не просила, нічого не виконувалося. На неї просто не звертали уваги. Більше того, у неї навіть не було самостійних засобів до існування.

У листах до батька (який на той час був у Польщі, поїхав буцімто туди на сейм) Марина прохала прислати їй що-небудь... поїсти. Правда, просила не якоїсь там, а — вишуканої їжі (страв).

«Пам’ятаю, милостивий государ мій батечко, — писала в одному з листів, — як ми з вами споживали кращих лососів і старе вино пити зволили, а тут цього немає, якщо маєте, покірно прошу вислати».

(А втім, відстань між Самбором і Тушиним була такою, що пан воєвода якби й хотів потішити дочку вишуканими яствами й питієм, то при всьому бажанні не зміг би вволити її прохання щодо «вишуканих страв». Та й прохання прислати «вишукані страви» було слабенько замаскованим проханням прислати хоч що-небудь, адже вона в Тушині чи не голодувала.)

А тим часом успіхи Тушинського вора танули, як торішній сніг на весняному сонці. Тушинці чинили відверті грабунки, і від Лжедмитрія II одне за одним відпадали міста й області.

Конрад Буссов описує картину неймовірного розкладу підмосковних таборів, що нагадувала Рим часів занепаду. І це результат дій «десятків тисяч ратників», які «не лінилися, палили, убивали, грабували всюди, куди їм тільки вдавалося проникнути».

Лжедмитрій II катастрофічно втрачав владу. Про взяття Москви, що раніше було реальним, вже й мови не могло бути. Його люди тільки тим і зайняті були, що грабували руські міста, які на знак протесту переходили до противників Лжедмитрія, кидаючи його напризволяще. Військо Тушин­ського вора розпадалося, всюди була апатія і збайдужіння, що оживлялися лише пиятикою, бійками та грабунками місцевого населення.

Конрад Буссов:

«Єдиною причиною їх (міст. — В. Ч.) відходу від Дмитрія були несправедливості і великі безчинства поляків, котрі не могли відмовитись від грабунків та насилля, поки їх не стали спускати під лід, перерізати їм горло чи навіть здіймати на шибениці. Вони віднімали силою у бідняків, незважаючи на те, що ті присягнули Дмитрію, все, що у них було, так, якби це були найзліші вороги, а ці бідні люди багато віддавали в табір на утримання війська. З-за того їм доводилося все ховати і закопувати в землю від грабіжників поляків, що надто тяжко було постійно терпіти цим людям і давало їм привід повстати проти грабіжників — солдат Дмитрія і відпасти від нього. Деяких поляків вони убили, деяких вони спустили живими під лід, приказуючи: «Ви до тла розорили нашу місцевість і пожерли майже всіх корів і телят, відправляйтесь тепер до риб у Волгу і нажирайтесь там до смерті».

Вцілілі поляки і різні зграї місцевого люду почали перебігати хто куди — хто до царя-государя Московського, а поляки до гетьмана Сапеги.

Лжедмитрій запив.

Здається, на все махнув рукою і впав у відчай, що його погано приховував: пиятика йшла за пиятикою — як перед погибеллю.