Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Воєвода Юрій Мнішек теж.

У Вязьмі він залишив дочку, а сам з великою охороною і найближчими родаками помчав до Москви — вирішувати з царем питання вінчання й коронації. У Вязьмі цариця Марина зі своїми людьми зупинилася на два дні, де взяла участь у святкуванні Пасхи і звикала до звичаїв Московії. Як свідчитиме один з її супутників, цариця бояр, які її супроводжували від Смоленська, обрадувала парою крашених яєць «и вышитыми платками от своей руки», а кращих служилих людей «одарила очень красивым куском полотна». Заодно веліла на честь її прибуття до Вязьми повипускати з тюрем в’язнів, аби вони змогли помолитися за її подальшу дорогу до Москви.

Поселили її в резиденції царя Бориса Годунова. (Марина весело сміялася: уявляєте? Я в палаці Годуна!) Там вона мала відпочити з дороги (від щоденного трясіння в кареті вже боліло все тіло) й очікувати вістей од батька, який зі своїми людьми був у Москві.

Невгамовна фрейліна Хмелевська оббігала чи не весь палац і, повернувшись до цариці, захоплено плескала в долоньки:

— Ах, ах, панночко ясновельможная, цариця москов­ська! Це так символічно, що ти знаходишся в палаці того Годуна, який багнув царя Бориса зжити з цього звіту! Але сам змушений був його залишити... І ось ти в його палаці, а завтра-позавтра будеш у Кремлі. Ах, ах скільки цікавого колись буду розказувати своїм майбутнім дітям! Ах, ах!.. Як я рада і горда, що причетна до самої історії! І як би було здорово, аби наші не затівали спірок і чварів недобрих з «москвою»!.. Я переконана: ніякі розбрати до добра не доведуть. Особливо нас, ми ж бо в чужій країні, яка ще тільки-тільки має стати нашою — якщо взагалі коли стане.

Бідна фрейліна, вона наче відчувала, що від конфліктів поляків з «москвою» постраждає однією з перших... І накладе у тих чварах головою. А в неї ж така була гарненька білява голівка — як у ляльки.

Та й сама вона була гарненькою, чи не казковою лялькою... Дуже хотіла після закінчення служби в цариці Марини вийти заміж — як фрейліна, вона не мала на це права. Фрейліни мали залишатися дівчатами, а жінки неодруженими. І панна Хмелевська назавжди залишиться дівчиною, і тих майбутніх дітей, що їм вона збиралась розказувати біля теплого каміна про свою причетність до пані історії, у неї так ніколи й не буде...

4 травня воєвода Юрій Мнішек, тесть царя Дмитрія Івановича, урочисто, як наче висока державна особа, в’їхав зі своїми людьми до Кремля. Оскільки ж у Москві був на той час інший календар, як у Польщі, то сталося це не 4 травня, а 25 квітня за польським календарем, себто воєвода повернувся на десять днів назад. Перед в’їздом до столиці цар прислав воєводі та його знатним родичам кращих коней, а з царської конюшні для пана воєводи був приготовлений баский кінь із сідлом, прикрашеним золотом.

Вже в передмісті пана воєводу, який їхав на тому подарованому коневі з позолоченим сідлом (наче полководець вступав у щойно захоплене місто), зустріли з поклонами найзнатніші дворяни та бояри московські — їх було буцімто аж... «Аж до полутора тысяч». Це хіба ж так потішило пана воєводу і налаштувало його на урочистий лад та піднесені думки про власну персону. Особливо коли пан воєвода дізнався, що його зу­стрічає «сам» боярин Петро Басманов, найвпливовіший серед бояр і особистий друг царя. Приємно було й те, що боярин вирядився в гусарський костюм, аби потішити пана воєводу. Басманов їхав на коні поруч з воєводою і розказував йому, як його величність зрадіє, коли нарешті побачить у Кремлі батька своєї жони...

Історія зберегла свідчення, що саме тоді через Москва-ріку був наведений «дивовижний міст», зроблений «винахідливо, без опор, а тільки на одних канатах». До Кремля польські гості їхали крізь стрій «вершників, досить пристойно зодягнених», які стояли у два ряди і вітали пана воєводу як найдорожчого гостя.

Пан воєвода таким прийомом був здорово потішений і тільки вертів навсібіч головою, дивуючись, які знатні люди його зустрічають і щиро вітають. Збереглися також свідчення, що в день приїзду панові воєводі дали відпочити з дороги і на знак прихильності й приязні прислали багаті яства і напої з царського столу — Юрій Мнішек схвильований і захмелілий бенкетував чи не до ранку. Тим більше, його розважав один з найближчих до царя служителів князь Іван Хворостинін, який приїхав «провідати пана воєводу та виявити радість з приводу його приїзду в царство його Московське». Князь і воєвода не стомлюючись чаркували, а потім, відкинувши всякий етикет, обнялися — на знак братства між двома народами — польським та московським — і затягли на все горло якусь пісню... Що то була за пісня, вони й самі не знали, адже пан воєвода щось співав по-своєму, по-польськи, а князь затягував на свій, на московський лад, але обидва залишилися один одним дуже задоволені...

Другодні воєводу, який тихо стогнав від всеношної, проведеної за бенкетним столом, урочисто провели до Кремля — наче посла якої-небудь іноземної держави (пан воєвода вкотре був потішений і зворушений чи не до сліз). В царських палатах воєводу зустрів Дмитрій Іванович, новий руський цар. Як свідчать очевидці, він сидів «на троне, в одеянии, украшенном жемчугом, драгоценными камнями, в высокой короне, со скипетром в правой руке». Це ж треба, подивувався воєвода, який пам’ятав Дмитрія зовсім іншим, коли він як простий смертний жив у нього в Самборі, і вони чи не щодень зустрічалися, і воєвода тоді царевича по-панібратськи, ляскав рукою по плечу й частенько називав його просто Дмитром... Тепер же перед ним був зовсім інший «Дмитро», до якого боязко було й підступитися, — ліворуч і праворуч трону, на якому возсідав цар, товпилися в пишних вбраннях верхові (себто двірцеві) бояри та дворяни. На прийомі також був присутній Патріарх Московський, увесь Освячений собор, вся Боярська дума і всі знатні і найзнатніші бояри — прийом відбувався в Грановитій палаті Кремля.

Воєвода був милостиво допущений до царської руки і навіть після того, як ткнувся губами в царську руку, «говорил речь», буцімто — за словами одного шляхтича, який був при тому присутній, — промова воєводи так розчулила царя, що він нібито «плакал, как бобр». (Так і написано в спогадах.)

Злива пошанувань, одна одної вишуканіша і вражаючіша, линула на воєводу в Москві — бенкети, що змінювали один одного і були чим далі, тим розкішніші, — йшли безконечною вервечкою, де можна було від яств і питія швидко відкинути ноги — навіть витривалому і досвідченому в такому ділі. Екзотичні страви, вишукані вина, солодкозвучна музика і танці красунь з осиними таліями і звабливими грудьми та личками біля столів бенкетуючих теж змінювали одне одного. В кінці вечора, який закінчився лише наступного ранку, музикам і танцівницям від імені царя неодмінно вручали гарні й коштовні дарунки.

Цар Дмитрій Іванович незмінно був на тих посиденьках в центрі уваги, веселий не в міру, жартував — часто вдаючись до крутих і солоних словечок. І від тих його жартів присутні — так велено було — аж за животи хапалися, чим і потішали володаря Кремля. Він часто виходив перевдягатися і заявлявся то в гусарському (польському) вбранні, то в московському, і його парчеві жупани були розкішні, підбиті хутрами соболів і «унизанные жемчугом и всякими украшениями».

Догоджаючи тестеві, цар возив його на полювання, своє, царське, де якось на очах у воєводи вбив ведмедя — нарочито виставленого на царську забаву й потіху. (Із спогадів одного шляхтича: «Там среди других зверей выпустили также медведя, которого никто не смел трогать первым и с ним биться, сам царь, бросившись, убил с одного удара рогатиной так, что даже рукоятка сломалася. И саблей отсек ему голову. «Москва» радостно закричала, увидев это. Все обедали там же в шатрах».)

2 травня за юліанським календарем, прийнятим в Московській державі, столиця мала зустрічати свою нову царицю Марину Юріївну Мнішек, полячку із знатного в Європі шляхетного роду. Церемонія зустрічі була продумана і спланована до найменших дрібниць і схвалена на найвищому рівні в царстві. Так, наприклад, челядь цариці з возами, що ними вони могли б зіпсувати урочистість процесії, в Москву відправили заздалегідь, а сама Москва вже який день готувалася до зустрічі головної героїні незвичайного дійства.

Москві, російській столиці, на той час, як вона приготувалася зустрічати Марину Юріївну, — якщо рахувати з 1147 року, коли — за Іпатіївським літописом — суздальський князь Юрій, прозваний за схильність до загарбування чужих земель Довгоруким, повертаючись з походу на Новгород, послав своєму родаку і союзнику чернігівсько-сіверському князю Святославу Ольговичу запрошення прибути на воєнну раду: «Приди ко мне, брате, в Москов!», — вже виповнилося 459 років.

Для міста — та ще для столиці — всього нічого, юний вік, але Москва (Москов) існувала і до згадуваного 1147 року і належала «боярину некому, богату сущу, йменем Кучко Стефану Ивановичу». Недарма ж її ще раніше прозивали Кучковим. Сам Стефан Іванович був одним з в’ятицьких старійшин і мав у тих краях села, що їх називали збірною назвою — села Кучки.

І було первісне Кучкове, що згодом стало Московим, у вигляді невеличкої дерев’яної фортечки (або ж — «крепост­ци») — «на устье Неглинной выше реки Яузы», тобто там, де вона й нині стоїть. Ще раніше тієї фортечки на тім місці був просто двір боярина Кучки, що згодом розрісся до невеликого укріплення з сільцем біля нього. Край той у ті часи був болотяним, лісистим і, ніде правди діти, таки глухим, на далекій околиці Володимиро-Суздальського князівства. І раптом якесь непримітне сільце якогось Кучки стає столицею сильного і великого князівства під назвою Московське. А суть у тому, що французи виявилися правими, коли устами, здається, А. Дюма-батька проголосили: шерше ля фам. Шукайте жінку!