Розділ «LAUDATIO. PARS III»

— Ну, тоді вже кузеном клич, — підморгнув Лука.

Музика примружився, а здогадавшись, про що мова, весело реготнув і ляснув Луку по плечі. По чому і справді побіг, незважаючи на свої громіздкі бебехи — Лука й не знав, що таке можливо.

Зосередившись нарешті на вині та сирі, хлопець іще з півгодинки просидів попід ратушею, тішачи око народними гуляннями. Він уже був збирався йти, коли з кишені його куртки пролунав якийсь загадковий звук — на таке деренчання були спроможні хіба старезні телефонні автомати з іржавим дзвінком. Насилу згадавши, що нова робота поблагословила його мобільним, Лука видобув це диво ворожої техніки з кишені. Що ж це могло таке трапитися просто посеред глухої е-е… днини?

— Лука, — притишено мовив зі слухавки Мар’ян, — давай до нас.

— А що сталося?

— Нарада, — скорботно зітхнув співрозмовник.

— А я вам нащо? — здивувався Лука. Досі його на такі врочисті посиденьки ніхто не кликав.

— Шеф сказав, тебе це теж стосується, — відказав Мар’ян. — І припиняй комизитись. Мене он взагалі з ліжка підняли… — на другому боці розпачливо позіхнули. — Так що давай швиденько. На тебе чекаємо.

Лука гмукнув, ховаючи слухавку. Гарно і тепло було попід ратушею, і ось нате… Змовились вони там, чи що? Бурмочучи під носа тихі прокльони, хлопець попри те хвацько торував собі дорогу крізь велелюдне торжище. Щось у голосі Мар’яна, та і в самому неочікуваному виклику неабияк його збентежило. Ще б пак — з чого, питається, може сполошитися контора, яка по обіді робить з людини купку попелу, а, повечерявши, сторожує склепи? Не інакше як прищемили хвоста душогубам! От тільки Лука не знав — радіти з цього приводу чи, краще, не слід.

Швиденько пробігаючи Братською вулицею, Лука, попри поспіх, все ж таки звернув увагу на незвичний натовп під Костьолом Всіх Святих. Люди, що зібралися до служби, гомоніли тихо і гнівно, а деякі вразливі городянки навіть похапцем витирали сльозу. Нутром відчувши, що на це є причина, і причина ця невдовзі з’ясується, Лука наддав ходу і подолав шлях, на який за нормальних обставин витратив би зі чверть години, за якихось сім хвилин.

Мар’ян зустрів його з чашкою кави в руках. Лука глузливо глипнув на нього — спати той подався раніше за нього самого, а виглядає так, ніби щойно голову схилив.

— Нарешті, — позіхнув той. — Ну, ходи.

Решта працівників Магістрату вже зібралася в невеличкій нарадній, від чого там утворилася несподівана тиснява. Ця обставина, вкупі з невиспаними та затятими обличчями задіяних, нагадувала якусь підпільну зустріч лиховісних змовників. Причім, найлиховіснішим виглядав навіть не Горган, але квестор Вітій.

Свого нинішнього начальника Лука бачив досить рідко — в день своїх перших відвідин Магістрату і ще кілька раз по тому, мигцем, дорогою зі служби та на службу. За першого спіткання він викликав у хлопця повагу, зокрема через те, що виглядав той статечно, а говорив серйозно і втомлено. Розмова була короткою, але тоді Луці здалося, що він відчув те, що стояло за словами — і бентежну увагу, і прихильну іронію.

Але зараз Вітій дивився інакше — здавалося, він насилу стримував лють, яка могла би легко рознести тут усе на друзки. Лука тихенько пробрався на вільне місце і всіявся так, аби здаватися непомітним.

— Ну отже, — з притиском мовив квестор, — тепер ми всі тут.

— Окрім Теззі, — втрутився, очевидячки, ще не цілком свідомий загрози Мар'ян.

— З ним буде окрема розмова, — зловісно пообіцяв Вітій. — Зараз, якщо ні в кого більше немає бажання мене перервати або поставити дурне запитання… Ні? Чудово. Зараз кожен з вас мені розкаже, де і як провів сьогоднішню ніч.

Бійці Магістрату перезирнулися.

— А до чого це… — почав був Фелікс.