Розділ «LAUDATIO. PARS III»

Певна річ, адже він знає, як знищити потвору!

— Що ти розказала йому?

Дівчина випростовує руку за чашкою, проте знаходить її не відразу. Вона втомилася, їй недобре. Треба лягти…

— Що ти їм сказала?!

Не можна відмовити. Це важливо. Не можна брехати, просто не вийде, ніяк не вийде. Вона розповість все, і він покарає убивцю. А щодо допиту, то нічого вона й не сказала. Прокляла, пообіцяла кару! Явір повернеться і помститься, страшно помститься за свою смерть!

— Все? Ти нічого більше не сказала? Припустімо, про те, як саме йому належить повернутися? Добре подумай!

Та що там! Ні, ніколи! Вона ні слова не сказала би вбивцям!

— Добре.

Він підводиться, дивиться на неї ласкаво.

— Відпочивай. Все буде гаразд.

Він іде! Не треба, не йдіть!

Їй не хочеться лишатись самій, після всього, що випало на її долю. Їй страшно — раптом чудовисько знайде її? Проте гість прощається. Але завтра, завтра він обов’язково до неї прийде. І він поверне їй Явора. Все буде гаразд.

Двері зачиняються, і дівчина залишається на самоті. Похитуючись, вона підходить із чашкою до вікна. Надворі порожньо і навдивовижу ясно — давно вже не сходило над містом таких величезних зір. Тихо відлунюють вулицею нерівні кроки спізнілого п’янички; неподалік, у Костьолі Всіх Святих поважно бамкає великий мідний дзвін.

Вона довго стоїть коло вікна, начебто боячись обернутися. А коли нарешті обертається, вловивши несподіваний звук, то переконується, що боялася не дарма. В кімнаті темно, проте обрис стороннього чітко малюється проти сяйва зірок.

— Явір?

Мовчить. Одним поривом приходить розуміння — він таки знайшов її, чудовисько, котрого боялась найбільше. Слід би тікати, але її зненацька охоплює млосна неміч, така, що чашка вислизає з рук.

За дзенькотом розбитого скла звук пострілу майже нечутний.

Сонце сьогодні немовби сказилося: воно сяяло гаряче й нещадно, розбиваючись на тисячі сліпучих уламків у вікнах, бризках фонтана, шпилях, окулярах та золотавих сурмах. Сонце немовби поклало собі за мету покарати того, хто зневажив ним, і Лука відчував себе покараним, мружачись та перечіпаючись зосліпу через приступки, ятки та чужі ноги. Треба ж таке — лише тиждень праці в Нічному Магістраті, і він уже забув, як виглядає сонце погідного дня. Низка світанків та смеркань та сон за щільно запнутими фіранками — ось, що він дістав в обмін на сонячні полудні. І хоч би сну того було вдосталь, але де там…

Позіхаючи, Лука роззирнувся. І за яким це лихом він попнувся на Ринкову площу? Ага, ну звісно, нагадати собі, на що схоже місто вдень. І хто ж мусив знати, що звична суботня прохідка обернеться ярмарковим натовпом, ятками з крамом, штовханням і галасом, а також дешевим вином і смаженим сиром?

Останні два чинники мали свої переваги, отож Лука вирішив компенсувати собі втрати від штурханини. Взявши фігурний, апетитно підсмажений кавалочок та пластиковий кухлик червоного, він вибрався на приступку ратуші, аби звідти дозвільно спозирати ярмаркові веселощі. Опісля нічного чергування в «голуб’ятні», посиденьки на сонечку та споглядання жвавої колотнечі виявилися несподівано приємними.