Розділ «LAUDATIO. PARS IX»

Маркус, затуливши руками обличчя, опустився на коліна, і тої ж миті марево розвіялось.

Коли Лука із Горганом підійшли глянути ближче, Наглядач не міг уже звестися, дихаючи над силу та в безтямі смикаючи комір. Це просто серцевий напад, умовляв себе Лука, і не було ні туману, ані дзвонів…

Маркус захрипів надсадно, і його підборіддям заструменіла кров.

Судомно зітхнувшії, проквестор став біля нього навколішки, і Луку накрило хвилею млосного страху. Ну звісно ж, Горган — inferi, й анімула, що підтримувала його досі, щойно сьогодні була випита до денця… Але так же не можна! Цьому треба запобігти — це ж його робота, хіба ні?

Лука нерішуче звів зброю. Здається, там іще є набої…

— Consiste! — прошаруділо поруч.

Хлопець роззирнувся, однак не побачив нікого.

Горган тим часом нахилився до Наглядача, завмер на мить, а тоді якимось конвульсійним рухом відсмикнув себе від нього, дихаючи тяжко, наче загнаний кінь; навіть у тьмяному світлі місяця було видно, як його обличчям рясно юшить гарячкова вільга.

Лука торкнувся його плеча і простягнув руку. Той підкинув нестямний погляд, тоді, хитаючись, звівся.

— Іди… іди до неї, — спроквола мовив він.

— Що? — не зрозумів Лука.

— Тілія, — пояснив проквестор. — Ти — flagrantes, ти зможеш іще її повернути.

Не розуміючи до пуття, про що йдеться, Лука зреагував належним чином, а власне, зірвався на біг. Насправді, по розкопові не побігаєш, як слід, але принаймні швидке плазування він подужав, і вже за якусь хвилину Лука пірнув назад до вибитого вибухом проходу.

Там було темно — безладне бойовисько згасило ліхтарі — лише коло решток жаровні блякло світилося розсипане вугілля. Не було нікого — окрім тої, що невільно спричинила цю руїну, а нині лежала недвижно, полишена напризволяще.

Підійшовши впритул, Лука побачив, що тільки-но створена Маркусом анімула розсипалася на дрібні скельця, притрусивши сорочку дівчини червоним порохом. Шкалик, імовірно, спалахнув одночасно з жаровнею, знищений тією потугою, котрої прагнув Наглядач і котру не зумів упокорити.

Хлопець обережно змів дрібні скалки з одягу Тілії; якихось ушкоджень він не завважив, а попри те вона не ворушилась, хіба ледь чутним диханням виказуючи життя. Луці аж зайшлося серце, коли, дивлячись на дівчину, він пригадав її зухвалу посмішку, і її дитячу довіру, текілу на лаві і «манію в склянці»… Те, що з нею зробили, — це була така неймовірно дика кривда…

«Зможеш повернути», — сказав Горган, але що це значить? У нього немає анімули, але, якби міг, він би радо поділився власною душею.

М’яко підвівши Тілію за плечі, Лука пригорнув її до себе, так, що повільні поштовхи її серця, відлунювали у його власних грудях. Я не знаю, що я роблю, розпачливо думав він, але, будь ласка, будь ласка, нехай це допоможе…

Час для нього спинився, і все стороннє зникло. Десь згори чути було тупотіння та гучні голоси, а звіддаля ніби навіть загугоніла сирена; але він не зважав, дбаючи про ту лише, що була поряд, ловлячи її подих і боячись відпустити.

Це був важкий день і важка ніч, тож тепер, коли біганина та пальба були позаду, він заледве не засинав сидячки, однак рук не розтискав.