Розділ «LAUDATIO. PARS VII»

Вітій зручніше відкинувся у кріслі, звернувши на хлопця непроникний погляд.

— Тобі відомо, що вона — колишня подружка Явора Шацького?

Лука різко вдихнув, однак утримався від якихось афектованих зауваг.

— Я би не радив тобі спілкуватися з нею, — із притиском промовив квестор. — Радше навпаки. Тримайся подалі, гаразд?

Хлопець не відповів.

— Це заради твоєї ж власної безпеки, — наполіг Вітій. — Ну? Домовились?

Лука урвисто зітхнув, підводячись.

— То я… ітиму, пане квесторе?

Вітій кивнув.

— Ну біжи.

Двері бамкнули, зачиняючись, і тоді лише Вітій дозволив собі невесело розсміятися.

Те, що Лука стежив за нею, це було тільки природно. Це було — а що, зрештою, хіба ні? — утвердженням його громадських прав та особистих свобод. Оце ще керівництво буде ним попихати! Наче татко за шкільних часів: з тими знайся, мовляв, а з тими — ні, бо то брудні халамидники, і понад усе, погана компанія. А ці його розмови за безпеку — так то ж уже справжній поглум! Наражатися на кулі навіжених небіжчиків, значить, безпечно, а от з дівчиною перемовитися — так чистий тобі алярм!

Словом, нема чого ото втручатися в особисте життя підлеглих. Уговтавши бентежне сумління, Лука розпакував запіканку з грибами, придбану з найближчої «віконної» ятки на перехресті. Запіканка була хрумка й гаряча — якраз те, що треба холодного вечора, коли попелястий туман так і пнеться тобі за комір, а земля вже починає скубати морозцем.

Тілія зайшла до того генделика уже понад годину тому. Не те, щоби Лука не здогадувався, що їй там знадобилося, однак можна було би вже й… ну, повирішувати все, що слід. З-під прозорого купола, що ним укрилася літня кав’ярня, щойно надійшли холоди, линув сміх, і запашний дим, і специфічна телевізійна лайка. Фелікс за кращих часів обходив це місце дворами, бо збиралися тут не, скажімо так, слуги мистецтва, але радше його господарі. У тих завжди було все гаразд, а якщо якого молодого режисера, чи там актора, бува, й запрошували до товариства, так той потім виходив, похитуючись та приголомшено намацуючи уявний цінник, припасований до його таланту. І декотрі з них згодом опинялися в «голуб’ятні», так і не збагнувши, чому ж так, власне, сталося.

Нині, однак, Лука не схильний був квилити над долею мистецтва — запіканка скінчилася, і руки-ноги почали вже терпнути від холоду. Запхнувши долоні під пахви, хлопець виконав короткий, але енергійний танок довкіл розлогого платана. Іще трохи, і доведеться облишити вахту… Проте, на щастя, двері генделика якраз прочинилися, випустивши на волю кількох елегантних пияків і — ага! — дівчину в пухнастій курточці та на височезних підборах.

Дівчина розпрощалася зі своїми модними знайомцями, легко відмовившись від «продовжити» і «покататись», і ось, нарешті, висотні закаблуки простукотіли парковою алеєю якраз у Луччин бік. Йому пощастило, і тепер залишалося тільки влаштувати природно невмисне спіткання…

— Можеш виходити! — гукнула дівчина. — Я знаю, що ти там!

Оце тобі й невмисне спіткання… Лука скривджено шморгнув, визираючи з-за платана.

— Як то ти знаєш?

— Бачила тебе з вікна. Тебе і твої ритуальні танці.