Розділ «LAUDATIO. PARS VII»

Велько одразу ж зажурився, однак віднайдений запал потребував ужитку.

— Тоді я сам…

— Люди… — скривджено мовив Лука, — а ніхто не хоче сказати, про що йдеться?

Товариство розгублено перезирнулося. Велько зітхнув, збагнувши, що ролі речника йому сьогодні не уникнути.

— Ми про вибух в аптеці. Його сила значно перевищувала потужність вибухівки, — Велько прикусив губу. — А оце щойно ми дійшли висновку, що посприяти могло знищення res similis[9] — ну, речі, яка стала помешканням лара… Так буває, коли енергії нема куди подітися… тобто коли немає жодного з moribundi поблизу.

— Ага-а-а… — розумно кивнув Лука. — Тільки е… навіщо це їм? Хіба не простіше, ну, класичною вибухівкою відбутися?

Велько дратівливо зиркнув на нього, мовляв, як же ви мені, невігласи, остобісіли, однак притримав докір, зненацька замислившись про своє. Аж тут нарешті остаточно прокинувся Мар’ян.

— Ти кажеш, карту поцупили, — нахнюплено мовив він. — Тепер ось, виходить, вони мали принаймні ще одну «каляку»…

— Мар’яне, припини! — тиркнув архіваріус. — Ти чудово знаєш, як це називається. Res similis, або ж simulacrum.[10]

— Ну добре, добре, — примирливо звів долоні Мар’ян, — ще одну симулякру. Але, он правду Лука каже, не замість же вибухової шашки її уживати? Створити іншого одержимця — можливо, легко, але який їм з того зиск? І що вони робили з попередньою каля… симулякрою в аптеці?

Вони не знали, ну звісно ж… Хлопці занадто мало ще пропрацювали в Магістраті, аби бути готовими сприймати деякі… ідеї. Вітій перехопив запитальний погляд Теззі, зиркнув на Мору, яка насупилась несхвально, на Фелікса, який раптом задивився у вікно, не бажаючи, очевидячки, брати участь у мовчазній нараді. Горган скептично звів брову, що б це не значило нині. І що йому робити, хто би порадив? Деякі речі краще не знати, певна річ, але ж зараз може йтися про чиєсь життя, і вже досить з нього паскудних таємниць… Вітій зітхнув, відчуваючи раптом якусь нездорову, відчайдушну полегкість.

— Хлопці, для згаданих щойно предметів можливий іще один вжиток.

Лука та Мар’ян звели на нього нашорошені погляди.

— Це не та інформація, яку ми повідомляємо тим, хто працює тут… відносно недавно, але нині, на жаль, з неї може бути практична користь. Велько, давай краще ти. Бо я з тими мудрими термінами знаюся, майже як тут-ось Мар’ян…

Велько кахикнув.

— Ну, коли практична користь… — він зітхнув, зважуючись. — Отже ж так. Маючи належне обладнання, можливо створити анімулу, нікого не вбиваючи. Просто е… просто знищивши симулякр. Наявна в ньому життєва сила перейде до зручного у вжитку амулета, не перетворюючи власника на одержимця, але просто продовжуючи його фізичне існування.

Хлопці зачаровано повідкривали роти.

— То чому ж… — як і слід було сподіватися, підкинувся Лука, — чому ж тоді так не чинити? Стільки приречених, яким іще можна було б допомогти…

Велько розпачливо зиркнув на квестора.

— Якраз через це ми й не говоримо про такі речі, — сумно промовив він. — Але скажімо так: є підстави вважати, що симулякри не просто містять життєву силу, але певною мірою вони живуть. Давні вважали, що лари — духи предків — залишаються з нами з якоюсь певною метою, нібито навіть захищаючи живих… Тому знищення такого предмета — теж ніби убивство. Це правда! — ніяково пересмикнувся Велько. — І нема чого дивитись на мене, як на шаленця!