Хлопець відставив спорожніле горнятко.
— Ну то, значить, все? — стиха спитав він. — Я піду збиратися?
Лука тоскно зиркнув на нього.
— Ага.
Франек поволі підвівся.
— Чекай, — скинувся господар. — А пам’ятаєш, я просив, щоб ти в «Голіардів» за мого колегу спитався? Чи забув, за своїм митецьким братанням?
Музика смикнув плечима.
— Та ні, не забув. Буркот каже, що той кілька літ тому писав тексти для студентських гуртів…
— Горгона?! — вилупив очі Лука. — Та ну! Маячня!
Франек подумав, чи не варто йому образитись. Але наразі не знайшов підстав.
— Це ти ще справжніх бардів не бачив, — пирхнув він. — Ото страшні, хоч псів ганяй!
Розгублено блимнувши очима, Лука зненацька зареготав. «Ага-а-а, капці псам…» — простогнав він, витираючи сльози.
Франек хотів був розпитати, що ж це викликало такий сплеск позитиву, аж раптом нестямно, як на сполох, задзеленькав Луччин телефон. Хлопець, все іще підхихикуючи, відповів на дзвінок, і тут-таки його нібито вапном обілляли — так блискавично всяка барва пропала з Луччиного лиця. Вислухавши сповіщення, він кинув на гостя страшнувато-нетутешній погляд.
— Франеку, — хрипко мовив він, — геть звідси. Зараз. Кинеш ключа до поштової скриньки.
По тому він чкурнув до кімнати по своє приладдя, і за мить за ним лунко гупнули вхідні двері.
Франек роззирнувся, чи не вперше відчуваючи, як його, наче протяг, пробирає некликана паніка. Додому, справді. Саме час.
* * *«На лікарню здійснено напад», — повідомила Мора, наказавши Луці негайно прибути до контори. Уже біжачи до Магістрату, Лука набрав її, перепитавши, чи не варто йому все ж таки їхати до Веженця. «Не варто, — сомнамбулічним якимось голосом відказала вона. — Там уже нічим не зарадиш».
Нічим. Не. Зарадиш. Є такі слова, від яких стигне поза шкірою і підгинаються ноги, тож Лука гнав містом без передиху, не дозволяючи собі зупинитися. Дорога виринала уривками: трамвайне торохкання і скрегіт гальм, гомін люду на площі і люта лайка в спину, волога бруківка та липкий прілий туман… І нарешті — рипкі дерев'яні сходи і знайомий дух контори, незвично порожньої о цій порі.
Мора походжала з кутка в куток із таким заповзяттям, що здавалося, іще крок — і вона скочить на стіну та промчить стелею. Втім, щойно захеканий Лука залетів до кімнати, вона спинилася та пропекла його запаленим поглядом.
— Ну? Що сталося? — видихнув він, падаючи на найближчого стільця.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Новендіалія» автора Соколян М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „LAUDATIO. PARS VI“ на сторінці 18. Приємного читання.