Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— Се ти бачив уві сні того воїна, що передав тобі Троянів Оберіг… Шкода тільки, що перебила тобі сон якась вража сила!

— А хто се міг перебити? — питає Івась.

Характерник понурився.

— Та мало кому під силу таке зробити… Навіть Триглав не може душу в тіло повернути за однісінький мент! Ото тільки…

— Хто ж?

— Та хоч як верти, а воно виходить, що се Нея руку доклала… Кепсько ж, якщо вона ворогує на нас!

— А яке ж то їй до нас діло? — питається Івась.

— Хтів би і я про теє знати! — каже характерник. — Ну, та Господь милостивий… Снідай та підемо коней сідлати!..

Як зайшов Івась до стайні, то гнідий ще здалеку загледів його і давай іржати, мов навіжений.

— Зараз, зараз!.. — каже йому малий козак, знімаючи із кілка збрую. — Ач, клятий який!

Та відчинив стійло, накинув жеребцеві гнуздечку й повів надвір. Заходило у стайню кількоро запорожців, то так і сахнулися під стіну, бо гнідий кинувсь на них, мов чортяка.

— Та не кінь, а змій якийсь! — каже один Івасеві. — Як се він тебе слухається, такого малого?

— А ми, — каже Івась, — росли з ним укупі… він як брат мені, а я йому!

Та й надворі осідлав гнідого, плигнув у кульбаку й виїхав із городища. Кінь басував і знай норовив учвал зірватися, та малий козак стримував його, аж поки за Січ не виїхав. Як переїхали місток через рів, то брикнув гнідий задніми ногами і так погнав у степ, що Івась насилу до річки його завернув. За могилою спустився він у долину і ще здаля уздрів увесь хлопчачий курінь, що лавою стояв, а перед нею — запорожця, грубого мов діжа, у червоному жупані та кудлатій шапці.

— Чолом, панове козаки! — каже малий козак, під'їхавши до них.

— Чолом, чолом! — усміхаючись, каже Барило. — Гарний коник у тебе, козаче!

— Ось розсідлаю та нехай пасеться… — каже Івась. — А то вівса йому не настарчиш!

Та й зняв із жеребця сідло і гнуздечку й ляснув його долонею по спині.

— Іди, — каже, — гуляй!

— А стриножити? — питає Барило.