Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— А от побачиш! — каже характерник.

Та й притулив долоню до тієї рани. Защеміла вона, а далі й запекла немилосердно, та не встиг малий козак і стямитися, як ущух лютий біль. Запаморочилася йому голова, попливло все увіччю й провалився він у якусь дрімоту, а крізь неї долинув до нього тихий-тихий шепіт:

— За лісом за пралісом два кийви на мечах б'ються. Вони б'ються-рубаються, мертвою кривлею обливаються. Піду я, відун-бісуркан, до тих кийвів, стану їм такеє речення казати: «Ой ви кийви, княжії вої, білеє тіло ви не затинайте, мертвої крови дарма не проливайте! Підіть ви, княжі кийви, на гору Заруб, принесіть живої води, що з Велесової кирниці біжить, — щоб Івася, внука Троянового, воя Дажбожого, уздоровити, білеє тіло його зцілити». Місяць у небі, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Івася, внука Велесового, воя Троянового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє тверде як камінь. Амінь.

Струснув Івась головою й прокинувся.

— А далі що? — питається.

— Все, — каже характерник.

— Як то — все?

— А помацай!

Мацнув себе малий козак по лобі й не знайшов рани.

— Диви! — каже. — Де ж се вона поділася, в дідьчої мами? Допіру ж була!

А Козуб зареготався.

— На ось! — та й простягає йому люстерко з венеційського шкла.

Зиркнув Івась у теє люстерко і почув, як мороз побіг йому по шкурі: там, де брова була розбита, білів шрам, тонесенький, мов павутинка.

— Господе, Твоя воля! — видихнув малий козак. — Великії ж дива твої, Батьку Трояне! Як се ти робиш… га, Козубе?

— Се ще диво невелике, — каже йому характерник, забираючи люстерко. — Рани гоїти просто, коли в чесному бою їх заробили. А от як приходять люде, котрих на смерть закляли!..

— То що?

— Всяк буває! — нехотя каже характерник. — Як яке прокляття.

— Хіба вони ріжні бувають? — питається Івась, знай мацаючи себе по лобі.

Козуб зітхнув.

— Є прокляття знайдене і прокляття набуте… І те, і те одвертати не можна. Бо як одвернеш, то на тебе воно переходить.