Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— А що ж то за ріжниця між ними?

— Знайдене — се теє прокляття, що стереже давні могили і закопані скарби. От узялися зараз козаки розкопувати кургани та добра там шукати… а в тих курганах прах мертвих воїнів лежить! Хто зачепить його, то довго на світі не житиме. А набуте прокляття ще гірше. Є люде, що батька да матір не шанують. За те падає на них прокляття Господнє, і навіть давні волхви, що могуть свою брали од самого Дажбога, не подужали б зняти його… не те, що я, відун-бісуркан!

— А нехай Господь милує од такого! — каже Івась. — А хто такі ті кийви, що ти про них ото балакав?

— То за давньої України прозивалися так вільні люде, що носили оружжя, — як зараз оцеє козаки чи шляхта у ляхів, — каже характерник. — І Київ звався тоді Кийвів, себто козацька столиця. Та то такі давні діла, що ніхто зараз про них і не пам'ятає…

Позіхнув Івась і знову покрутив головою.

— Ох, — каже, — як упаду зараз спати, то за всі голови!

— Ну, то лізь на піч, — каже характерник. — А я ось казку розкажу…

Уклався Івась на черіні, а Козуб горізнач на лежанці ліг.

— Давно-давно, із нащада світа, не було ні неба, ні землі, — почав він. — Було тільки синє море, а над тим морем повівав дух Господній. Була тоді на світі лише матір Лада, пречиста Панна, одним-одна, як палець. От народила вона од духа Божого братів-двійнят — Дажбога і Чорнобога. Як уродилися вони на світ, то були геть однакові, й не знав ніхто, що один добро чинитиме, а другий лихо коїти буде… Як підріс Дажбог, то обернувся в сизого голуба, а матір Ладу вчинив голубкою. Сіли вони на тому яворі, що посеред моря стояв, та й вирішили вчинити небо і землю…

— А чого ти кажеш то Дажбог, то Троян, а то Велес?.. — питається Івась.

— Бо в Господа нашого семеро імен, — справжнього ж його наймення не знає ніхто. Кажуть, знали його давні волхви, та вже і кістки їхні в землі зотліли!.. — каже характерник.

— От пірнув Господь на дно до моря та й дістав жовтого піску. Як посіяла його матір Лада, то сталася земна твердь. Пірнув Господь удруге на дно до моря та й дістав синього каміня. Як посіяла його матір Лада, то сталося небо, а на небі сонце, і місяць, і зорі та зірниці…

Аж побачив теє клятий Чорнобог, та й заздрісно йому зробилося. А що, думає, хіба я гірший? От порину на дно морське, винесу піску та й створю собі землю, щоб панувати на ній, аж поки світ знову стане молодий! Як подумав, так і вчинив. Пірнув на дно, набрав у рота піску та й вертається на білий світ. Допіру на сушу виліз, а пісок той почав у нього в роті рости. Росте та й росте, вже і носом лізе, і ротом, і вухами. Став клятий плюватися на всі боки. Де плюне, — там і гора виростає, де харкне — там скеля. То була земля рівна та гарна, а як заплював її Чорнобог, то сталося на ній скелля та бескеття. Розгнівався Дажбог, та що вдієш, — скоєного вже не поправити… От почав творити Господь зілля всяке, деревляччя та звірів. А Чорнобог підглядає та й собі за Господом усе повторює, мов тая мавпа. Тільки ж виходить у нього все навпаки. Господь створив жито, а в Нечистого вийшов осот, Господь створив корову, — а в Чорнобога вийшла коза, Господь створив гуску, — а в Чорнобога вийшла ґава. Отак і завелося на землі всякого непотрібу…

— А чого ж Господь не одвернув усе теє назад? — питається спросоння Івась.

— Бо не переробляє він того, що вже зроблено, — каже характерник. — А чого, то тільки йому й відомо… От став тоді Чорнобог жити на тих горах, що сам ото і створив. Тільки ж нудно було йому самому. Прийшов він до Господа та й просить: «Дай, Боже, мені побратима, щоб не поневірявсь я, нещасний, сам по білому світові»! Господь і змилувався над ним. «Вмочи, — каже, — руку у воду та бризни перед собою — тут тобі й буде те, що ти хочеш»! Вмочив Нечистий руку та як бризне — з тої краплі й утворився чорт. Зрадів Чорнобог, що таку силу дав йому Троян, та й почав бризкати на всі боки. Постала з тих крапель сила-силенна чортів та бісів — і малих, і великих, і водяних, і лісових, і хатніх, і комірних, і стайняних… Почали вони й у небі літати, й під водою плавати. Бачить Дажбог, що біда зовсім, та й вирішив створити людину, щоб білий світ звеселити хоч трохи. Взяв глини, замісив її та й виліпив чоловіка. От поклав його на сонці сушитися, а сам десь пішов. Як ішов, то звелів собаці стерегти чоловіка, щоб якого лиха не сталося. А собака на ту пору був не в шерсті, як зараз оце, а голий, мов бубон. Зробилося йому холодно, то ліг він коло чоловіка, скрутився бубликом і заснув. Побачив теє клятий Чорнобог, підкрався до чоловіка й геть обплював його. Приходить Батько Дажбог, глянув — та й руками в поли вдарився. «Що ж ти, — каже до собаки, — оце накоїв, превражий сину? Я ж тебе на чатах поставив, а ти»!.. Соромно стало собаці, він і каже в одвіт: «Хіба ж я винен, Господе! Ти шерсти мені не дав, то я і заснув на чатах…» Побачив Троян, що таки правда воно, та й начарував, що вмент укрився собака шерстю від ніг до голови. Тільки ж одна була заковика: що з чоловіком робити? Скоєного вже ж назад не вернеш!.. Узяв Дажбог та й вивернув чоловіка наопач, аби теє неподобство сховати. От і вийшло, що чоловік не лише Господнє творіння, а й від Нечистого в ньому чимало є. А кому служити, то це сам чоловік вирішує: чи Богові, чи Чорнобогові… Хіба ж не правда?

Та Йвась того вже не почув, бо так міцно спав, що хоч із мушкета стріляй — все одно не збудиш.

Розділ 6

Над ранок знову приснився йому сон…

Наче опинився він перед високою горою. Гола вона, мов бубон, лише круки та ворони над маківкою кружляють. Дивиться Івась, а на самісінькій вершині стоїть кріпость. Розруйнована і спалена, самі рештки валу стирчать, мов зуби. От підіймається він до тої кріпости. Кругом видно згарище, навіть трава повигоряла на схилах. Заходить у браму та й бачить: була тут допіру битва, бо скрізь лежать побиті люде, валяються мечі, сулиці й круглі щити. Ні стогону, ні зойку не чути — хіба що вороння каркає й тоскно скиглить вітер у руїнах. Бреде Івась по тому бойовиську, і брязкає у нього під ногами розкидане оружжя. Аж бачить: під уцілілою стіною сидить богатир. Кольчуга його порубана, лице кривлею заюшене, а на колінах меч лежить.

Підійшов до нього Івась, а богатир і каже, не піднімаючи голови: