Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Боже, це ти, це ти… — прошепотів майстер; раптом отямився і рвучко пішов геть.

Жінки, які спостерегли цю сцену, не обговорювали її — така емоція, як подив, уже давно була викреслена з їхніх життів. Нас дивує нове, незвідане, контрастне на палітрі життя, а тут контрасту не було — сіро-чорні відтінки і буття, і емоцій нагадували зображення пекла на картині Босха «Сім смертних гріхів», звідки виходу нема… Проте материнський інстинкт Естер шепнув їй: «Це твій останній шанс…» — і мозок жінки почав вибудовувати фантастичні, як для її становища, плани спасіння… Мірі налили горнятко молока, і дитина змогла трохи відновити сили; Естер уперто тягнула жорна за двох…

За три дні перебування на кухні сили і Естер, і Міри трохи відновились; Степан Врублевський на четвертий день пхнув у руку Мірі пиріжок.

— Їж, моє янголятко…

Інтуїтивні й слабкі поки що надії Естер на спасіння міцніли.

Удень чергові по кухні жінки вийшли під наглядом автоматників у ліс збирати хмиз; зазвичай його збирали майже до вечора, щоб вистачило на кілька днів. Естер на повні груди вдихала настояне весняними пахощами повітря; хоча воно було й ніби таке ж, як у таборі неподалік, але усвідомлення того, що твій простір не обмежений колючим дротом, додавало йому особливого ілюзорного присмаку свободи. Ліс щебетав пташиним багатоголоссям, прославляючи пору кохання й наїдків: веселі синички пережили зиму й голосно полювали на ще сонну комашню; горихвістки, трясучи оранжевими черевцями, дивувалися на весь ліс весняним змінам; сороки в чорно-білих фартушках із цікавістю коментували рух жінок під деревами… Жінка нарвала букетик високих медунок, і Мірочка, відскубуючи по різнокольоровій квіточці, висмоктувала їх солодкий нектар. Уже розпустилися молоді яскраво-зелені листочки граба, берези, погойдувалися на вітрі довгі сережки ліщини. Хоча й Естер ніколи не цікавилася, як міська пані, рослинами, тепер вона відчувала, що кожна з них може допомогти вижити, і, збираючи хмиз, пробувала все зелене на смак; до її кишень потрапили і кисленька заяча капуста, і смачне листя ведмежої цибульки, або черемші, з приємним і давно забутим часниковим ароматом. Проте далеко в ліс не можна було зайти: глибокі трясовинні болота сусідили з лісом, і лише досвідчені місцеві жителі знали, як їх обійти; під ногами навколо постійно чвакали оманливі купини, прикриваючи істинну суть болота. Лісова гадина, пригріта весняним сонцем, вийшла із зимових сховків і безбоязко, на правах істинних власників лісового болота, вигрівалася на темних лежанках пеньків і повалених стовбурів. Естер обережно їх обходила, не вирізняючи, де є безпечний вуж із жовтими вушками, а де — отруйна змія з вигадливим коричнево-червоним зигзагом на спині, — для неї всі вони були однаково небезпечні…

Після кількох годин збирання жінки почали складати хмиз на підводу — приїхав майстер Степан із сумирним коником Орликом. Естер бачила, з якою незрозумілою тугою дивиться Степан на Мірочку, і нарешті вона відважилася з ним заговорити:

— Дякую вам за молоко… і пиріжки. Завдяки їм моїй доньці стало легше…

— То ви тут удвох? — лагідним голосом стиха спитав Степан, укладаючи хмиз на воза.

— Ще син тут є, Давид, йому тринадцять.

— І звідки ви будете?

— Зі Львова ми…

Степан поглянув на жінку й непомітно для всіх поклав на край підводи впритул до Естер якийсь невеличкий згорточок — жінка зрозуміла без слів, швидко сховала його за пазуху. Більше розмовляти було ризиковано, але проста співчутлива мова вільної людини якось єлейно вплинула на душу Естер.

І знову ненависний колючий дріт… Жінки розпалили багаття, великий чан вибулькував запахом пропилюженого розпареного зерна. Естер з умиротвореною звичною посмішкою розмішувала табірне вариво. Вона заглибилася у свої думки й навіть не помітила, що за нею спостерігає майор Шнітке: «От зайвий доказ ницості цієї раси: їх утримують і годують, як худобу, а вона посміхається. Куди їм до проблем і високих ідеалів великої Німеччини, хіба такі розуміють важливість цієї дороги?.. Ні, тупе бидло треба душити…» Звідки йому було знати, що п’ята частина всіх нобелівських лауреатів — діти «тупого бидла»; нацистська пропаганда про цей невигідний факт мовчала… І Шнітке знову виразив своє крайнє презирство: розстебнув ширіньку й помочився просто в казан із кашею. Ошелешені жінки перелякано мовчали, опустивши очі; Шнітке відчув полегшення у своїй ницій душі, яка мусила годуватися страхом і приниженням інших; неспішно обтрусив свій апарат, заправив його на місце, провів язиком по губах і смачно наостанок харкнув — у кашу. Жестом показав Естер: «Помішуй, помішуй», і неквапливо пішов геть. Усі, хто бачив це дійство, вирішили залишитися без каші; вони взяли її і вдавали, що їдять, та Шнітке пильно стежив, щоб відбувся процес остаточного приниження; у декого їдкий незрозумілий запах викликав блювоту — все це дуже потішало майора.

У бараку, подалі від голодних очей, Естер непомітно розгорнула згорточок Степана: нечуване багатство виявилося в ньому — два зварених яйця й великий шматок справжнього житнього хліба з кмином, смаку якого люди не знали вже майже рік. Жінка почистила яйця, шкаралупки ретельно закопала в куточку барака — не приведи Боже хто б побачив, обгорнула яйце широкими листками черемші, відкликала сина вбік — Давид уже й не пам’ятав, якою смачною може бути проста їжа. Друге яйце перепало Мірі, а Естер подумки дякувала Степану за цю надзвичайно важливу для них підтримку.

За тиждень Естер і Міра з дещо відновленими силами знову вийшли на дорожні роботи. Дорога невпинно йшла на схід і вже наблизилася до села. Майстер Степан ходив поміж полоненими, контролюючи стан будівництва дороги; Естер чи здалося, чи й дійсно так було, що він почав більше до всіх заговорювати. Так і було — Степан ховав сліди своєї незрозумілої прихильності до Міри спілкуванням з іншими; щодня він наче ненароком зупинявся біля Естер і або просто клав біля схиленої жінки непримітні сірі, у тон каменю, шматинки — у них жінка знаходила нехитру поживу: то шматочок сала, то яйце, то пиріжок. Нарешті Естер відважилася просити його про те, що могло коштувати Степану і його рідним життя:

— Степане, врятуйте нас… Я маю чим заплатити…

Степан, здавалося, не почув — неспіхом пішов далі.

Дерев’яна під очеретяним дахом хатина Врублевських першою зустрічала схід сонця у Виткові й межувала з великим старим цвинтарем, де зрівнялися в статках і знайшли спочинок представники і польської громади, і українці. Се було справжнє містечко мертвих. Багатші поляки, як єгипетські фараони, ще за життя намагалися розбудувати сімейні гробовці з усією пишнотою, на яку провокувала власна пиха, статки та два знамениті аргументи «А що люди скажуть?» і «Щоб було не гірше, ніж в інших», які були найбільшими доказами теорії еволюції Дарвіна на користь найближчого родичання людини з мавпами. Мертвим взагалі-то було все одно, зате живі намагалися випендритися за них. Місцями тут зустрічалися справжні архітектурні шедеври, такі собі міні-замки, з башточками, вітражними вікнами, ліпниною й барельєфами, які вказували чи то на статус, чи на статки, чи на глибину туги за покійним; ковані високі огорожі захищали останні маєтки мертвих від злодійських зазіхань, хоча після випадку, що стався з Юрком Коцем з Кутка, мало хто відважувався на такий гріх. Той, наслухавшись радянських теревенів про те, що релігія — дурман народу і Бога нема й ніколи, виявляється, і не було, з наївності чи сирітства — не було кому мозок вправити — заліз у гробовець Гертруди Коморовської, першої дружини графа Потоцького. Та й ніц, що то майже сто п’ятдесят літ минуло, усе на місці було — зняв усі перстені й ґудзики зі скелета й поніс додому, втішився, дурненький… Як увечері в хаті почало щось колотитися: табуретки літають, дзеркало тріснуло — хлоп так ся напудив, що й двері не міг знайти, і голос хтозна-звідки: «Верни, усе верни… Назад верни». То він як погнав з тим коштом назад до гробовця — тілько п’ятки блимали під місяцем, а місцеві дівки, які тоді на лавках якраз обговорювали кавалерів, казали, що більш прудкого й перестрашеного хлопа в житті не виділи, гейби за ним колгоспний бугай Дубок гнався. Щоправда, не допоміг нещасній панночці потойбічний захист: на кожного чорта знайдеться ще головніший — ну не могла радянська влада ще когось забальзамованого й непохованого тримати, щоб складав конкуренцію вождю, та й слово якесь вороже й не радянське «панночка»… Викинули її з гробовця посеред Виткова, та й по всьому. Але що, що — а переляк в люду залишився надовго, і до третього коліна вже ніхто не куплявся на байки про те, що релігія є якийсь там опіум…

В українській частині кладовища амбіції живих теж намагалися сп’ястися понад статки, проте значно скромніші: хрести вирізнялися величиною та матеріалом: дубові, соснові чи викувані з нехитрим художнім натяком. Зате всі могилки були доглянуті, заквітчані, бо недогляд могили близьких був другим найбільшим у селі гріхом, і хіба люта хвороба, що прикувала до ліжка, могла бути виправданням того гріха. Тут теж відбувалося негласне змагання між живими — за кращу заквітчаність. Коли навесні після Великодня потрапляв сюди, то видавалася при сонячній погоді повна ілюзія раю: пишні півонії всіх можливих відтінків чи то під своєю вагою, чи то в квітковій скорботі хилили голови до землі, килим синього барвінку з його лакованими листочками пробивали високі жовті голівки струнких нарцисів; їм на зміну спішили пахучі білі лілії… І як тільки яка господиня по інших селах розживалася на небачену у Виткові досі квітку, то зразу та починала рости на найдорожчій могилці, додаючи балів у сільському рейтингу гордій власниці; усюди між квіточок стояли тарілочки з великодніми гостинцями — крашанками, мініатюрними пасочками, свічками, і тиша, тиша… Проте найкращі квіти й найбільш доглянута могилка — і то визнавали всі — була в Мар’янки, покійної доньки Степана й Марії Врублевських. Кожного ранку Марія приходила сюди помолитись і поговорити зі своєю донечкою — і так уже майже два роки. Спочатку вона цілий рік просто вила, як вовчиця: лежачи, примовляла й цілувала маленький горбик землі — безмежною була її материнська скорбота, а порожнеча, що утворилась у душі, ніяк не могла знайти нового наповнення.