Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Що ти, Давиде! Десь би випив, проговорився — нас би всіх одразу — до стінки, і кулька в лоб… Ще й, може, сусідів…

Давид помовчав, глянув на Збишека:

— Дякую тобі, Збишеку. Ти велика людина, і ще я тепер знаю, яким має бути справжній друг. Шкода, що я поки що не можу нічого такого для тебе теж зробити.

— Життя довге, світ тісний, як каже моя мама. Колись після війни ми будемо це все згадувати. А що, ти б не допоміг мені в такій ситуації?

Давид задумався.

— Знаєш, одного співчуття для допомоги мало. Я так собі думаю, що я мало знав життя і, якби не ти, то я би практично нічого не вмів.

— Але як ти добре всі науки знаєш!

— Знати мало, потрібно ще й уміти.

— То так: «Біда навчить, як на світі жить!» — засміявся Збишек.

Близько полудня Давид обережно виліз із каналізації в гетто, а Збишек пішов підземним містом до себе. На запах рибної юшки зійшлося багато люду, Естер із лагідною усмішкою розливала, намагаючись вділити по кілька ложок усім. Хто їв повільно, насолоджуючись кожною краплиною, хтось — дуже швидко, вилизуючи тарілку й не сміючи просити ще, а хтось ніс частинку в будинок — важкохворим рідним; одна жінка в колись модному, а нині безглуздому капелюшку, відійшовши з мисочкою юшки вбік, зайшлася в беззвучному плачі… Мати годувала Міру з ложки, з надією вдивляючись в її очі. На мить їй здалося, що Міра повертається, але це була лише мить, і знову безлика байдужість залила сині озерця.

Ще двічі вдавалося Давидові порибалити, а потім… А потім якась сексота, що мала дурну й примарну надію вижити на трупах інших, донесла і про рибні юшки, і про каналізацію… Кілька рейдів фашисти провели львівськими підземеллями, майже всіх, хто там був, розстріляли, а на вулицях біля люків поставили євреїв-поліціянтів.

Львівська зима розпочалася холодною мрякою, яка пробирала худі знесилені тіла наскрізь. Мешканці гетто натягували на себе всі одежини, даремно намагаючись зігрітись. Щоденні сто грамів чорного глевкого хліба не давали ніякої життєвої сили. Важко сказати, чому тисячі людей, загнаних в гетто, не робили ніякої спроби боротьби. Давид часто думав над цим і не знаходив однозначної відповіді. Не було тут людини, яка б не втратила кількох найрідніших, і цей біль втрати… а, ба, навіть не він сам, а усвідомлення нових можливих втрат стягували тіло й душу невидимою гамівною сорочкою упокори: може, на цьому стане? А може, ще не був перейдений спільний больовий поріг — а він у горнилі історії відсунувся в єврейського народу ой як далеко: Бог терпів і нам велів… Чи тому, що не було тут свого, львівського, Мойсея? Пан Ляндесберг, якого призначили на місце страченого голови Юденрату, ніяк не міг ним бути: біблійного Мойсея хоч поважали як брата фараона й мали за людину, а тут… Тут правила бал надрозумна теорія неповноцінності й недорозвинутості євреїв, і що б не намагався говорити представник єврейства на захист одноплемінників, його аргументів не сприймали й не чули… А може, фашисти вміло використали принцип «Поділяй і володарюй»? Були і трохи вищі касти — єврейські робітники, які отримували краще харчування й плекали надію у своїй потрібності й значущості; і єврейські поліціянти, які били й катували своїх же, теж сподіваючись вижити. Хай там як, а бунтувати гетто не хотіло чи не мало сил… Навіть думки такі в найпотаємніших кутках Замарстинівської не звучали. Із покірністю здобичі знесилена маса перелякано слідкувала за новими вигинами удава, який повільно стискав її своїми смертельними лещатами.

Грудень присипав вулиці першим сніжком, вологість, холод, голод уповільнювали людей, мало хто знав, який сьогодні день тижня; більшість сиділи вдома, довго й мовчки вдивляючись у далекі думки на потрісканій стелі, старанно минаючи поглядом один одного. Раптом із вулиці донісся якийсь шум — люди в кімнаті наче заціпеніли, лише Естер кинулася до вікна: юрба червонопиких і нахабних львівських молодиків із криками «Де жиди — там светри, де жиди — там светри, бери светра в жида…» рухалася від будинку до будинку, розмахуючи над головами лантухами зі знятими з євреїв светрами; на їхньому шляху зустрілася літня пані в смішному плетеному капелюшку — один із пикастих здер його з голови і з гиготінням почав начищати свої кирзовці, потім смачно харкнув у нього й насадив жінці назад на голову.

— Усі лягайте на підлогу й стогніть! — рішуче крикнула Естер.

Перелякані люди послухали; жінка стала біля дверей.

— Светри давайте, шуби, жиди прокляті! — увалився до кімнати здоровило.

— Усе можемо віддати, але в нас тиф. Хочете заразитися з речами? Приходьте днів через два — заберете все, нам уже буде не потрібне… — спокійно відказала Естер.

Здоровань затулив рот і ніс рукою та прожогом вибіг із кімнати. Невелика нарада молодиків під будинком — і вони розвернулися до виходу з гетто, але лантухи з награбованим одягом таки поволокли з собою. Найжорстокіші правила найжорстокіших боїв передбачають благородство до лежачого переможеного, а тут… Не було захисту, не було благородства, не було боїв, не було правил, бо євреї — не люди… Не люди, то хто? Бо й з тваринами так не чинять…

— Мало того, що воші доїдають, то ще й гниди крові захотіли, — знесилено прокоментувала сусідка по кімнаті наглий грабунок…

Холодна зима з частими відлигами, застудами викосила половину мешканців перенаселеного гетто. Здавалося, що німецька влада, на щастя, забула про існування його мешканців. Здавалося… Настав кінець лютого. Трупи, що лежали під стінами будинків, почали розкладатися, поширюючи важкий запах смерті, та живим було байдуже: не відчували себе живими — усі, незважаючи на вік, мали повільні старечі рухи й погано усвідомлювали дійсність. Та й важко було зрозуміти цю сюрреалістичну картину їхнього нелюдського животіння. Геть схудлий і посивілий пан Генрік Ляндесберг, голова Юденрату, ходив від вулиці до вулиці, озвучуючи новий наказ влади: усіх, хто вважає себе фізично здоровим, вивозять до табору нібито праці в Белжець, за майже сто кілометрів від Львова.