Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Як ви думаєте, пане Генріку, може, нам варто туди поїхати? Хліба вже зменшили до п’ятдесяти грамів на людину — ми так довго не протягнемо, — з болем у великих очах запитально дивилася на Ляндесберга Естер.

— Та, певне, уже гірше, ніж тут, пані Естер, не буде… Здоровіших вивозять. А тих, що залишаються, — куди? — і Ляндесберг багатозначно розвів руками.

Естер подивилася на дітей: за зиму вони хоча й дуже схудли, але все одно виросли; Давид і Мірочка нагадували дві тоненькі стеблиночки, які трималися з останніх сил. Не можна більше так. Не можна залишатися тут. Страшна примара смерті байдуже й холодно чекала її, Естер, слабкості, щоб забрати в неї найдорожче. Ні, вона не здасться… Якщо є шанс щось змінити — треба змінити, бо тут точно чекає кінець. І там — теж фашисти, теж смерть… Але є, є крихта надії. Може, вдасться втекти… А потім — весна, хоч на траві, а жити можна. Бо в гетто вже й трави не залишилось, ні котів, ні собак. Навіть щури повтікали…

Рішення було ухвалене, знову надія зажевріла у вимученій душі Естер, даючи сили жити. Сім’я зібрала небагаті пожитки й вирушила на збірний пункт у будівлю старої польської школи на початку Замарстинівської.

Євреї-поліціянти під наглядом бундючного німаки прискіпливо й жорстоко проводили огляд майбутньої тяглової сили, щедро роздаючи своїм, але все-таки не своїм, стусани й побої. І жінок, і чоловіків, здебільшого підлітків, змушували роздягатися догола в одному приміщенні, хлопці були шоковані тим, що бачили, а в жінок текли останні вимучені сльози від такого приниження. «Хто пізнає наготу рідних своїх, той гріх вчинить великий…» Давид не піднімав очей і намагався дивитися в долівку. Мірочка механічно й байдуже з допомогою матері виконувала всі накази. Коли огляд-обшук було закінчено, усі опинилися на великих вантажівках. Шлях був чималий; у шпарини протягував весняною свіжістю прохолодний вітерець, несучи невідомі досі Давиду запахи густих мішаних лісів півночі Львівщини. Сіл по дорозі було мало, куди сягав погляд — поля, ліси, болота.

— Чому, чому на такій великій планеті не знайдеться клаптика землі для нас?.. — з болем спитав він у матері.

— Ми знайдемо його, обіцяю вам, — стиха відповіла Естер, міцно притискаючи до себе Мірочку. Надія на втечу починала в неї міцніти — малолюдна й лісиста місцина давала поживу для таких фантазій. Тільки… тільки права на помилку в неї нема; ціною може бути життя найдорожчих її людей… Терпіння і час… Час і терпіння…

У Кристинополі начальник колони отримав наказ про зміну маршруту — їх везли не відразу в Белжець, а спочатку на будівництво якоїсь важливої дороги неподалік. Через півгодини вантажівки опинилися між двома невеличкими селами — Корчином і Витковом. Густі сосново- дубові ліси гордовито височіли обабіч дороги, подекуди на проталинах виднілися фіолетові квіточки шафрану. Ближче до Виткова, на огородженому колючим дротом полі, стояли нашвидкоруч збиті бараки й одна пристойна утеплена хатина. Це і було нове місце дислокації підневільних євреїв-робітників Львова. Під окрики німецьких вартових і нестримний гавкіт вівчарок поповнення сходило з вантажівок і шикувалось у шеренги.

Підтягнутий офіцер середніх років, нервово постукуючи шкіряною нагайкою по хромованих халявках чобіт, неспішно проходився перед новоприбулими, розпинаючи кожного крижаним поглядом сталевих очей, — пан Шнітке мав дуже добру пам’ять на обличчя, особливо на ненависні йому єврейські лиця. Тітка Ельза по материній лінії одружилася з євреєм і тим фактом мало не зіпсувала йому військову кар’єру; довелося підчищати і біографію, і знищувати свідків, та відгомін на рівні пліток усе одно залишився, і коли його, майора Шнітке, призначили начальником будівництва страшенно важливої дороги, якою мають якнайшвидше піти танки прямісінько на схід, давши в підпорядкування єврейську робочу силу, то й, напевно, хотіли перевірити його на антиєврейську лояльність… Ні-і-і, він нікому не дасть жоднісінької, найдрібнішої підозри в єврейських симпатіях. Пан Шнітке нарешті закінчив огляд; на помах нагайки зі спритністю тренованого пса підбіг зсутулений постійним виявом покори перекладач. Офіцер говорив короткими й сухими, як постріли, фразами:

— Я майор Шнітке, начальник цього польового табору. Євреї — непотрібна й зайва світові нація. Ви маєте останній шанс дати йому користь — побудувати дорогу. Дорога дуже потрібна великій Німеччині.Тому будете працювати весь світловий день. Більший день — більше праці. За будь-який непослух — розстріл. За саботаж на роботі — розстріл. За спробу втечі — розстріл кожного десятого. Запитання є?..

Запитань не було. Нова важка реальність накрила чорною пеленою безвиході.

— Жінки — у третій і четвертий бараки, чоловіки — у шостий і сьомий. Розійдись!

Естер, міцно взявши Міру за долоньку, зайшла в барак. У його глибині на дощатих нарах вона розгледіла худючі згорблені силуети.

— Шалом… — промовила Естер і знесилено опустилася з Мірою на вільне місце.

Дівчинка покірно мовчала, замкнувши свою маленьку душу на сто печатей, і мати була тією єдиною ниточкою, що не пускала її у світ повного безумства; підсвідомо дівчинка тулилася до неї, не відходячи ні на крок. Так було в гетто… А що буде тут? Тривога невідомості після промови Шнітке проштрикнула серце Естер. Жінка механічно гладила Мірочку. Лахміття по сусідству заворушилось, і великі чорні очі з болем подивилися на них.

— Усе у вас буде добре… Помучитесь трохи. Але виживете. Ви і ваш хлопчик.

Естер обімліла: «Хлопчик? Звідки вона знає про Давида? Я ж ще нічого не казала…»

— Знаю… — наче читала думки жінка. — Я Гіта, циганка, так і знаю…

— Естер… а це моя донька Міріам, Міра, — познайомилася втішена почутим жінка.

— А ми були спочатку в Белжеці. Казали, що пекло не на землі. Брехали, воно є там, у Белжеці… Схопили цілий наш табір — і туди. Українці там є і поляки… Але найбільше мучать циган і євреїв.