Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Ні-і-і… Не чіпа-а-ай!.. — несамовитий крик Марії розірвав співоче лісове тло…

Мар’янка розгублено дивилася на кривавий слід на лівій ручці, а від неї роздратовано відповзала велика гадюка… Жінка поспіхом відсмоктувала отруту з невеликої ранки, а притихла дівчинка почала байдужіти до всього.

— Не помирай, не помирай, квіточко моя, зараз ми будемо вдома, — поспіхом несла ослабле дитя Марія, обдираючи до крові тіло колючими ожинами…

Поховали восьмирічну Мар’янку — і життя наче спинилося для Марії. Їй було лише двадцять шість, але відчувала вона себе на всі шістдесят два і просила в Бога лише одного — щоб забрав її до доньки. Щодня, мовчки випровадивши чоловіка на роботу, Марія запалювала свічки перед іконами, падала на коліна й голосила-розмовляла з Богом:

— Навіщо ти її забрав, де вона тебе прогнівила… Чи то я… Так, грішна я, я, не вона, то візьми, візьми мене, візьми-и-и… Що ж ти там із нею робитимеш… Нехай би ще тут пожила… Верни її, а я до церкви на колінах буду повзати, тобі догоджати…

Бог незворушно дивився у відблисках свічок на вмите сльозами обличчя Марії.

— Ну то дай, дай тоді мені нове життя, верни її непорочну душу в моє лоно, Боже, ти ж усе можеш, зроби чудо, Ти, хто сам воскрес із мертвих і хто дарує свої милості, — утіш мене в моєму горі…

Може, Бог би й послухав Марію про повернення нової душі у її лоно, та вона стала уникати близькості з чоловіком. Степан теж винуватив себе в тому, що сталося, — був би він удома, приглядів би за дитиною, а так…

Велике горе накрило їх обох чорною хмарою, і рідних, щоб утішити, у селі не залишилось, і варились вони у власному полиновому соці великого відчаю, не знаючи, як собі зарадити. Час від часу Марія себе пересилювала, і тоді були моменти близькості. Але такі холодні й поодинокі, що не провокували Бога на посилання нової душі на землю. Багато сімей у селі втрачали дітей — час такий був, що не медицина, а природний добір регулювали люд, але то було чиєсь, чуже для Марії та Степана горе, якому вони, звісно, співчували, намагалися втішити, але все ж не їхнє… Тепер уся глибина батьківських страждань була ними вже осягнута. Решта подій — місцеві чи глобальні — для сім’ї Врублевських перестали мати значення, і війна важила для них значно менше, аніж утрата донечки. Вони повернули собі з колгоспної ферми і корову, і коня; Орлик, що вже достатньо пожив за своїми кінськими мірками, продовжував сумлінно возити дрова до хати. Завела собі Марія і козу, назвала її Козеттою — Степан десь таке чудернацьке ім’я по своїх науках вичув, і коза дуже добре відзивалася на своє ймення:

— Козетто, ти де, Козетточко…

І де б не була рогата: в лісі, чи за хатою, чи аж за церквою — сумлінно заспокоювала господиню:

— Ме-е-е-е… — І додому завжди вертала вчасно — важке вим’я не давало десь запізнитися.

Марія любила норовисту тварину, бо та чимсь нагадувала їй саму себе, і тримала Марія її не заради молока — жвава коза не давала жінці остаточно закостеніти у своєму коконі смутку, бо була непередбачувана, а ще — вміла дуже добре слухати, наче все-все розуміла, і тільки Козетті могла Марія вилити всі свої сокровенні думки, бо батьківське «Мовчи, Маріє, мовчи…» вона запам’ятала навіки. Але скільки будеш мовчати, дав Бог дар мови — гріх не говорити, важливо тільки з ким і що… Про «що», говорячи з Козеттою, можна було не переживати, і чиста, і пряма душею Марія могла бути сама собою: не треба було шукати фальшиві обгортки слів на події й речі.

Так і жили Марія зі Степаном — з одним великим тягарем, розділеним на двох, і несли його поодинці, не маючи шансу кинути на великій дорозі життя й знову стати щасливими разом. Знання, здобуті Степаном у ремісничій школі, згодилися на будівництві дороги, яке почали німці: чоловік добре вправлявся і з теодолітом, і з нівеліром, і вправно контролював прокладання шляху. Та кожен день роботи приносив Степанові невимовні душевні муки, бо він не знав, що до роботи примусять звичайних мирних людей: жінок, дітей, хворих, яких до того ж майже не годують. Чоловік не вдавався, та й не хотів вдаватися в усі наукові тонкощі антропологічних й ідеологічних пошуків нацистів: то були лише слова, звук, коливання повітря. Слово — це ж умовність, придумана іншими людьми; вони можуть бути праві, а можуть помилятися… А Бог, він створив не умовності для визначення предметів, явищ, він створив конкретну людину, і ніде й ніколи не казав, що одна вища над іншою.

Відколи Степан побачив її — живе втілення своєї Мар’яночки, — спокій утратив остаточно. Кожен день поспішав на роботу, аби тільки побачити дівчинку, та усвідомлення того, що він знову може її втратити, рвало на часточки душу… Марія нарешті помітила, що щось не так з її Степаном: він став довше молитися, а ще кожного вечора раніше стриманий у таких проявах Степан ішов на могилку доньки й сидів там довго-довго. В один із таких вечорів Марія пішла за ним, мовчки присіла на лаву й узяла тверду долоню Степана у свої руки. Вони довго мовчали — обоє знали, про що.

— Поговори зі мною, Степане… Бачу, щось тебе мучить…

— Та ні, Маріє…

— Говори, — наполягала дружина.

— Та от… просила одна жінка, що працює тут, на дорозі, важко, дуже важко працює, аби я її врятував… І її двох дітей…

Марія подумала: