Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

Після весілля Степан привів молоду дружину до нової хати, вона зустріла їх оранжевою цнотою свіжого поструганого бруса й приємним смолистим запахом, який на сонці ставав сильнішим і давав ефект перебування в затишному сосновому лісі… Степан довго цілував і пестив туге дівоче тіло, Марія звивалась і притискалась до чоловіка дедалі сильніше й сильніше; вона й сама не знала, що її тіло має такий талант до кохання… Проте перша шлюбна ніч не в усьому сподобалась Марійці: було боляче, а ще якось соромно віддавати те, що за материними настановами не належало ще до чийогось користування і споглядання. І хоч прийшов той найбажаніший і поворотний для життя кожної дівчини час заміжжя, він більше подобався Марії своєю моральною стороною: вона тепер сама вирішувала, що варити їсти, коли порати худобу, коли прати — одне слово, сама собі господиня, та… близькість вона приймала й віддавала тільки на рівні шалених і гарячих пестощів, які доводили Степана до фізичного болю й безумства… Та з часом незрозумілі окови свідомості щезли, і Степан був винагороджений: Марія нетерпляче чекала його додому, ніжно, до щему під серцем, цілувала, годувала смачними наїдками і верховодила не тільки по господарці, а й у ліжку…

Поява крихітної донечки ще більше зміцнила подружжя. Пологи були важкими, і повитуха баба Сташка авторитетно порадила:

— На хрестини не скупіться — дітей скоро не буде, — щось вона там не те побачила…

— Як назвемо нашу панянку? — посміхалася Марія, слухаючи жадібне чмокання маляти.

— Я так люблю тебе, Маріє… Хочу, щоб і маленька була схожа на тебе… Давай назвемо й подібно до тебе — Мар’яною…

Марії не те щоб лестили слова чоловіка — у ній жило підсвідоме бажання догодити йому, бо теж до нестями кохала його, але через особливості жорсткого хлопчачого виховання не квапилася до надмірного вияву своїх почуттів — а то ще перестане Степан слухатися, відчує себе цісарем…

Мар’янка добре витримала хрещення — верещала на всю церкву — то, за повір’ям, був добрий знак. У сім рочків маленька стала справжньою красунею, пещеною й улюбленою батьками й усією родиною: хвилясте, як у матері, каштанове волосся сягало аж до колін, сині великі оченята були подібні і на мамині, і на татові зразу. «До тата подібна», — тішили батькове самолюбство односельці, коли вона йшла з ним. «Ну вилита мамунця», — дивувалися ті ж самі люди, коли бачили її з Марією. Батьки Марії не могли натішитися непосидючим і кмітливим дитям.

— Видно, не бачити мені хлопця, — кректав дід, усаджуючи вже сьому онучку на різьблені санчата. Хоча йому було вже майже шістдесят, чоловік мав міцне здоров’я; а шість корів, троє коней потребували догляду й сіна на зиму — о-йо-йой…

Тихе розмірене життя з щоденною рутинною роботою спокійно перетікало з року в рік, так аж до початку 1940 року. Навіть прихід радянської влади особливо не сколихнув місцевий люд: на початках ніхто не хотів ні боятися, ані підтримувати крикливих голодранців у болотних галіфе. І за австріяків, і за поляків тут було верховенство права, а не крику, але то була якась особлива, незвідана до того влада: ти і твої аргументи були ніхто й ніщо, а закон… А який їхній закон — знали тілько вони самі…

— Чого, чого я маю віддавати своє, розумієш сво-є-є, зароблене оцими-во руками, у якийсь там колгосп? — кричав на зборах села на цілий майдан у листопаді батько Марії. — Як то буде: я схочу м’яса зі своєї свині, а ти мені мого і не даси?..

Докричався… У грудні по всю родину Марії прийшли з гвинтівками: усіх, з дітьми й зятями, теж роботящі були, вивезли до Сибіру.

— Трогай, іді давай, кулак нєщасний, — виганяв новий голова колгоспу сім’ю з оселі — самому тепер знадобиться тепла хата…

— Та я поїду, поїду… — гарячкував батько, — в мене й у твоєму Сибіру будуть маки й волошки в моїх житі й пшеницях цвісти, а ти… а ти й тут, москалю, усе засереш, як усю свою величезну територію засрались-те…

Марія стояла як з хреста знята.

— Ти, Маріє, мовчи, мовчи… бо я тебе знаю, у мене вдалася… Стримуйся… Пильнуй тут усе. Дасть Бог — повернемся, не можуть такі вар’яти довго керувати…

Марію й Степана від вивезення врятувало те, що віддали на зиму до теплого батьківського хліва своїх корів і коня Орлика… Так і почалися нові проблеми. Їсти не було що, окрім квашеної капусти й старого жовтого сала з картоплею; молока, яке завше виручало, теж не було: тепер усі фамільні корови доїлися в державні бідончики й на державу… Ледь дотягнула молода сім’я до весни, ще й Мар’янка почала хворіти… Та не тільки Марія, а й усі жінки села почувалися непевно — вважали себе винними в тому, що не можуть нагодувати родину, і зразу після традиційного «Слава Богу!» — «Навіки слава!» йшло: «А шо ви нині варили-сьте?.. Щось я не знаю, що то варити…», і найіменитіші, навіть весільні господині, злазили з теми — на погоду, на здоров’я…

Степан попросився на курси з будівництва — прийшла рознарядка на село на одну людину, то вже й Марії стало легше на баняк: почала вона з Мар’янкою разом ходити до лісу — а з ким вона буде, уже й не залишилося рідних. Рвали там черемшу, кропиву — так і виживали. А вже в червні в навколишніх лісах було справжнє ягідне буйство: від червоних суниць, синіх великих чорниць у смарагдовій зелені, переплетеній жовто-фіолетовим іван-чаєм, видавалося, що ходиш по веселці. Жваве дівча весело бігало по різнобарвному лісовому килимку, вишукуючи щось для чергової втіхи, а Марія вправними рухами зривала ягоди, перегукуючись із донечкою.

— Мамусю, а де ліжечко для цього зеленого жучка?

— У сосні, у ялиночці, бачиш, який він зелений…

— Мамусю, а я такий різнокольоровий шнурочок знайшла… Зараз тобі принесу…