Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Як мучать?

— А так і мучать — живцем почали спалювати…

Естер охопила голову Мірочки, намагаючись затулити вуха, але та і так була далеко.

— Печі великі побудували, людей газом спочатку труять, а потім — туди, — із хрипом видихувала важку правду Гіта. — Оця дорога, видно, дуже їм потрібна, а так уже би наш попіл теж поніс вітер…

Залунали глухі металеві удари.

— І обід, і вечеря… Годують, як собаку поганий господар, двічі на день. Ходімо… — Циганка обмотала онучами розбиті ноги, поправила квітчасту хустку на чорному, посрібленому місцями волоссі, вийняла майже з’їджену дерев’яну ложку.

На більш-менш сухій від весняної багнюки місцині стояв великий чан.

Давид підійшов до своїх.

— Як ти, синку? — з болем спитала Естер.

— Та нічого, нормально. Люди кажуть, що робота дуже тяжка…

— Витримаємо, сину…

Величезна понура черга аж ніяк не була схожа на звичну чергу в кафе чи пиріжковій, а за настроєм радше нагадувала чергу для прощання з покійником. Та ще й із чана зовсім не було запаху їжі.

Давиду пригадалися такі вже далекі мирні дні, коли вдвох зі Збишеком вони йшли по Львову і за запахами з відчинених вікон угадували, яка тут сьогодні страва. Найкраще впізнавалася смажена картопля з переможним запахом золотавої цибулі. А як божественно пахла випічка з трояндовим джемом — сплутати ніжний солодкий запах не можна було ні з яким іншим; медову пелену на всю вулицю навішували медівники з корицею. Квасолевий суп, присмачений цибулею й салом, давав фору всім іншим. А найдовше Збишек стояв під тим вікном, звідки виходив запах його улюбленого бігосу — тушкованої квашеної капусти зі свинячими реберцями. А Давид — там, де апетитно пахла смажена риба… Невже це колись було насправді?

У простягнуті руки Давида хляпнулася бляшанка з теплою коричневою рідиною — на її поверхні не блищало жодного кружальця жиру, лише слабкий солодкаво-землистий запах видавав щось їстівне. Люди, незважаючи на голод, повільно заливали в ослаблені тіла цю бурду. Вона була тепла — давала хоч трошки додаткового тепла, а на дні лежало кілька дрібненьких нечищених, та й, напевно, немитих картоплин — солодкий смак зрадливо виказував те, що вони промерзли…

Ніч була дуже холодна, через погано збиті тонкі дошки просвічувало небо. «Як там наш Давид?» — цвяхом у голові Естер сиділи переживання за сина. Накрившись із Мірою всіма своїми одежинами, вона даремно намагалася задрімати — колючий холод наче роздягав її. Почало сіріти, і вже знайомий металевий стукіт підняв на ноги. Люди знову вишикувалися за їжею — на сніданок була напівсира ячмінна каша, вістюки й цілі зерна боляче різали рот, але це калорії, це — життя… У колонах невільники вирушили на будівництво дороги. Давид, як і інші чоловіки, накидав на візки каміння й пісок, а жінки, зціпивши зуби, з останніх своїх сил штовхали їх уперед, висипаючи на початок нової дороги — тієї, що приведе їх до смерті… Естер доводилося дуже важко: Міра зовсім не розуміла, що потрібно робити, і мати волочила візок за двох, слідкуючи, щоб вона трималася за ручку візка: інакше Міру могли розстріляти — за саботаж.

Замість обіду давали півгодинну перерву; Естер присіла на велику колоду. Весняне сонце вийшло з-за хмар і пригрівало темні постаті, розливаючи приємне тепло тілом. Циганка Гіта почала підколупувати землю з нагрітого боку колоди, щось звідти витягнула й піднесла до Естер товстого рожевого хробака:

— Їж, не бридься… Тобі потрібні сили — як врятуєш дітей?

Естер дивилася на звивисте рожеве тільце: «Як… Як таке їсти… Але Гіта знає, що каже…» Зробила зусилля — і хробак став обідом. «Добре, що він не має очей…» За хвилю відчула, що організм прийняв його, і теж стала підкопувати колоду — наступний хробачок став поживою Міри. До вечора Естер таки допрацювала, хоча зранку їй здавалось, що саме вона стане першою жертвою пана Шнітке. Убога вечеря, перекличка, і спати, спати…

У закляклому холодному забутті Естер побачила свого Аарона. «Як ти, зіронько моя? — ніжно промовляв і простягав до неї на диво білі руки. — Ходи, ходи до мене, будемо разом…» Естер зробила крок назустріч: «Так… але чекай, Аароне, а як наші діти?» — і розплющила очі. «Я померла… я померла…» — зовсім без страху подумала Естер. Лише сонний стогін Мірочки повернув її до дійсності. «Я не можу… Не маю права помирати. Це право слабких, які не мають дітей. Давид і Міра — мої сонце й місяць, вони мають вижити…»

Сірий ранок знову розпочався звуком бляшанки: