Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Казала баба: марець — і висунула палець, а мороз за палець — хап! — пробурчала Гіта, мерзлякувато кутаючись у свою квітчасту хустину. Естер, на диво, не відчувала себе вщент розбитою, сьогодні возик уже пересувався вправніше у її слабких руках, та й Міра ніби щось почала розуміти й уже докладала невеличких зусиль. Під час перерви Естер розкопала хробачків для себе й дітей, з вдячністю глянула на Гіту — циганка незворушно жувала якийсь корінець. З кожним днем сонце нестримно піднімалося, збільшуючи стражденну трудову повинність. Невипрана одежа від пилу й поту потихеньку протерлася і рвалася на клапті, нової ніхто не давав. У бараках стояв важкий сморід немитих місяцями людських тіл. Колонії дрібненьких коричневих вошей розкошували на тисячах і так обезкровлених тіл… Ближче до квітня почали повертатися додому дикі гуси, лелеки, несучи нові звуки в примарне існування підневільних людей; і ці звуки, потепління й весняні запахи будили якісь генетично сховані надії на краще. Давид проводжав довгим поглядом птахів: «Якби мені ваші крила… Які ж ви щасливі й не знаєте цього. Свобода і воля — ваші. А поживи — скільки її треба… Чого люди не вчаться у вас?»

Увечері в’язні побачили пару буслів — ті шукали домівку й довго кружляли над їхнім табором, у неквапливому польоті велично писали коло за колом, демонструючи елегантне біло-чорне вбрання. Сотні глибоко запалих очей із гіпнотичним зачаруванням стежили за плавним танком на блакитному тлі — наче кожен був там, з ними… а хтось саме так тисячі разів уявляв свій відліт зі злиденного табірного буття на розмову до Бога…

Майор Шнітке вийшов на поріг своєї хатини, підняв голову, потім перевів погляд на обличчя: щось нове вгадувалося на лицях. Не було страху, байдужості, з’явилася замріяність в очах… Що?! Перестали боятися, сміють бути людьми? Жиди, цигани — не люди, ні; повільно розстебнув кобуру… прицілився… Лелека раптом різко змахнув крильми і, видавши пронизливий гортанний крик, каменем полетів додолу; зачепився за колючий дріт огорожі — і повис розп’ятими крильми… З оранжевого дзьоба потекла червона цівка, з’єднуючи прекрасну пташину душу з брудом пекельного табірного життя. Люди, які пережили смерті рідних, знущання, голод і мали повну атрофію всіх емоцій, відчули страшенне потрясіння: майор Шнітке розстріляв не просто лелеку… Він розстріляв їхню останню надію, підрізав крила єдиному, що ще не міг забрати, — мрії про спасіння. І Шнітке це знав: поглядом переможця він окинув натовп і почав повільно запихати пістолет.

— А-а-а! — з криком кинувся на нього виснажений чолов’яга, але встиг добігти лише до сходів — голова шарпнулася від пострілу, і тіло розп’яттям упало перед Шнітке.

У закляклих людей текли сльози: ніхто, ні один народ не смів образити цих прекрасних і мирних птахів; образиш — або хати згорять, або хтось помре, або, не приведи Господи, діти перестануть народжуватися…

— Поганий се знак… Знак біди… — тужливо прошепотіла Гіта, витираючи скупу сльозу.

Давид довго не міг прийти до тями. «Ну, війна між людьми, а за що лелеку? Демони зла, про яких колись говорив рабин, збираються знищити весь світ…» Та як щось змінити, хлопчина не знав. Міра уві сні кілька разів схлипувала; лише сон знімав окови з її свідомості, та й то він був наповнений жахами. Назавтра йшов холодний дощ, небо наче плакало за своїм убитим білим янголом, який розпростертими крилами завис на колючій огорожі.

Коли зранку дорожній майстер із місцевих Степан Врублевський побачив мертвого бузька, то аж зблід, по тому перехрестився, обережно зняв птаха з дроту і поніс хоронити в ліс. Шнітке байдуже спостерігав за відголоском учорашньої події. Звідки йому було знати, що не раз молоді жінки, що хотіли дитини, щиро тягнули руки до птаха з проханням: «Буську-буську, принеси Маруську!»; що благословенне було те витківське обійстя, де клекотали оранжевими дзьобиками молоді лелеченята; і те, що Степан уже два роки марно спокушає лелек великими дерев’яними колесами на височенних стовпах на своєму подвір’ї…

«Це людина. Добра людина», — зафіксувала у свідомості Естер, виходячи в шерензі на роботи. Дрібний холодний дощ швидко намочив пошарпаний одяг в’язнів, посинілі й закляклі руки раз за разом випускали камені й ручки візків, охорона лаялась; вівчарки, відчуваючи настрій господарів, нервово поривалися вкусити людей. Пориви пронизливого західного вітру забирали останнє тепло, і охоронці, хоча й у широких накидках, намагалися стати до вітру спиною. Давид помітив, як один із бранців у такий момент упав на землю і, злившись із сіро-брудною поверхнею, швидко поповз у бік лісу. Давид удавав, що піднімає каміння, а сам напружено стежив за втікачем: «Вийде чи ні… Вдасться — не вдасться… Був би я сам — теж би чкурнув. Але ми вийдемо… усі троє вийдемо…» Вдалось…

Роботи продовжувались, втечі бранця не помітили. Перед вечерею почалася перекличка — виявили згубу. Шнітке оскаженів, розлючено шмагав нагайкою перші шеренги, щось волаючи про підлість євреїв і циган; потім угомонився, на перекошеному лиці застиг кам’яний спазм люті вкупі з образою невідомо за що, і почав свою смертельну рахубу:

— Aйн, цвай, драй, фіір… нойн, — і на цеєн (десять) охорона почала витягувати жертви. Шнітке методично рахував… Із кожним його словом душа Естер опускалася до самих п’ят і тріпотіла в здрібнілому тілі, прагнучи стати невидимою для свого вбивці…

— Зібен, ахт (сім і вісім)… — нагайка попала на Естер і Міру…

Шнітке знову і знову повторював свою лічбу смерті, невпинно наближаючись до Давида…

— Нойн, цеєн, — витягнули молодого цигана за Давидом.

Гіта, що стояла за Естер, тяжко охнула й зі стиснутими зубами почала тихо підвивати. Витягнуті з шеренги сірі змучені постаті з переляканим поглядом виснажених очей дочікувалися кінця процедури.

— Я попереджав вас, що кожен десятий буде розстріляний, якщо хтось утече, — Шнітке змахнув нагайкою — автоматники безжально виконали наказ; тіла в судомах упали в сіру багнюку…

Живі не мали сліз, не мали переляку, вони й достеменно не знали, чи живі вони, чи вже мертві, а це вже частина пекла за їхні якісь ще не усвідомлені гріхи — стан від голоду й стресів трансформував дійсність у жорстоку фантасмогорію, де нічого не піддавалося ні логіці, ні звичній моральності, не в’язалося з одвічними й прийнятими в кого — цілком, у кого — вибірково релігійними заповідями… «Убий… Укради… Не возлюби ближнього свого…» — нова фашистська релігія була зрозуміла тільки їм, власникам і підданим нового бога — Зброї. А людське металевому й жорстокому було не до снаги…

Уночі в Міри піднялася температура, вона крутилася на холодних дошках, і страшна примара близької сьогодні на плацу смерті й далі стояла над її вимученим тільцем. Сльози розпачу текли в Естер, а губи безперестанку шепотіли молитви.

— Дай, дай мені… — до Міри підсунулася розкуйовджена голова Гіти: вона довго водила руками, наче щось відганяючи, промовляла свої відьомські замовляння чи заклинання, попльовувала на всі боки, і — о, диво! — жар потроху почав спадати. — Житиме, — вимучено прошепотіла Гіта. — А мій… сьогодні пішов… на небеса… Хай йому там буде краще, ніж тут, — і знесилено впала на лежанку. — Знала я, знала, що помре молодим… Але не знала, що сама це побачу… Страшно… і боляче, дуже боляче… Який коваль добрий з нього був, троянду міг викувати… А співав — за душу всіх брало. Женитися хотів. Не встиг… А я онуків не побачу… Із Закарпаття ми сюди від війни втікали. А вона й тут нас убила. — Гіта надовго замовкла, і було чути лише вимучене зітхання.

На ранок Мірочка розплющила свої волошкові очі: температура спала, але дівчинка була надто слабкою, щоб іти до праці; Гіта щось переговорила з жінками, і ті делегували Естер із Мірою на кухню від їхнього барака. До вечора було потрібно на великих жорнах змолоти мішок кукурудзи і ячменю — з того мала бути вечірня каша. У барак, де всі по черзі крутили важезні жорна, зазирнув майстер Степан, неквапливо вийняв із мішка невеликий бідончик з молоком і, намагаючись нікому не дивитися в очі — йому було соромно, що він вільний, а вони, такі ж люди, як і він, — подав молоко найближчій до нього Мірі. А Міра, яка думками була далеко, стояла нерухомо. Степан з нерозумінням підняв очі, і його раптом як струмом уразило — руки затряслися, а погляд застиг на личку Міри. Високий лоб, прикритий хвилястим каштановим волоссям, великі проникливі сині-сині очі дивилися кудись у далину.