Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Ні, Степаночку, то неможливо: ще б одного якось, і то би трусилися з тобою, як ті зайці, а трьох… Ні, ні…

— Та я все розумію, Марійцю, але…

— Що але?

— Треба, щоб ти подивилася на них, — вирішив не торпедувати події Степан.

Уночі голову Марії обсіли сотні думок. Євреї… чим же вони кого розгнівили… вони до війни добру третину населення в селі становили… до сільської роботи не бралися особливо, але гешефт любили: аж двадцять вісім магазинчиків тримали на двісті хат… Маленькою Марія, тільки навчилась ходити, рачки перелізала через високий поріг крамнички до сусіда Бені за вранішньою цукеркою — а той, маючи своїх аж вісім спиногризів, ніколи не шкодував пригостити маленьку сусідку-пампушку великим смачним льодяником. Ніколи не сварилися з односельцями — трохи жартами, трохи схиленою головою, усі непередбачуваності співжиття якось стиралися… Німці прийшли — усіх зібрали й кудись вивезли; Марії краялося серце, коли сусіда Беню з родиною виводили: той ішов по селу й плакав — він був добрий до неї, а вона нічим, нічим не змогла йому ні віддячити, ні захистити. Казали, що всіх їх розстріляли в найближчому містечку Радехові, але то, напевно, неправда: за що? Він же ні воював, ні вкрав, ні проти влади нової не попер — як її батько… Двом чоловікам-євреям якось вдалося втекти в ліс, і вони вийшли на поля між селами, аж до морозів ховалися в купах гною — бр-р-р, як же вони там жили. А люди з навколишніх сіл несли їм на поля таку-сяку їжу — ставили й зразу навтьоки, бо за допомогу вбивають… Як добігли швидше від блудних псів — то наїлися. Хіба то життя? Та й здалися, бо розстріл уже видався милішим…

Зранку, попоравши худобу, Марія запалила свічку й стала ревно молитися. Чи то свічка не так стояла, чи то був якийсь знак — раптом ґніт яскравіше спалахнув, і віск почав швидко плавитися, скапуючи на підлогу. Марія загасила свічку, нахилилася, щоб здерти накип, і завмерла: з воску вилилося ангельське личко, яке Марія знала до найдрібнішої рисочки…

— Доню, доню моя… що, що ти хочеш мені сказати, рано моя величезна, — Марія вмилася гарячими слізьми.

Якби не крик худоби, яка вже пізнала нову весняну травичку й вимагала випасу, жінка би точно нікуди вже й не йшла… Думки в голові вискладувалися одна до одної, як нитки в полотно за її ткацьким верстатом: «Треба піти до Степана, на дорогу, подивитися», — підштовхнула Марія мозаїку думок, відчуттів і містики до якогось логічного продовження…

Роботи вже велися на західній околиці села: туди-сюди сновигали люди-примари, вибудовуючи шлях на свою Голгофу. «Не хотіла б я так тяжко працювати, навіть у тілі, а такою… І як вони, бідні, мають сили… Неподалік паслися корови, охорона нічого не казала: для них було розвагою побачити ще когось, окрім своїх невільників, а споглядання повільних корів налаштовувало їх на мирний пасторальний лад. Марія підійшла вже зовсім близько й могла добре розглянути обличчя людей.

— Маріє, що тут робиш? — підійшов заклопотаний Степан.

— Паша тут добра, та й ти казав… ну, когось покажеш…

— Добре, слухай уважно: зараз я підходитиму до людей. Уважно подивишся на третю, до кого я говоритиму…

Степан пішов, а Марія непомітно легенько цвьохнула батіжком корівку за ним. Один… Другий… І ось її Степан заговорив до худесенької дівчинки… Пішов далі… Марія наблизилися за коровою: з віддалі десяти метрів на неї якось дивно дивилася… так, так — її Мар’янка. «Боже, це ж моя дитина, моя!..» Першої миті Марії хотілося закричати на весь світ від радості, кинутися до неї й обцілувати, як колись, кожен пальчик на руці й нозі… Та одразу інша думка, що розсудливо і якимсь чужим голосом зазвучала в голові, остудила запал і зробила ноги ватяними: «Твоя померла… Це — чужа… Спинися…» А дівчинка, як ангел, якому забрали крила й загнали до пекла, піднімала й піднімала худенькими ручками каменюки… На Марію найшов незбагненний жаль, який пішов з очей потоком сліз.

— Но, но, пішли, пішли додому! — погнала корів геть від місця потрясіння.

Увечері Степана зустрічав незрозумілий рев недоєної худоби; над хатою не стояв звичний димок від вечері — Марія незворушно сиділа за столом із запухлим від сліз обличчям, а перед нею лежав маленький восковий лик. Чоловік без слів опустився на лавку навпроти. Марія дивилася довгим поглядом у якусь точку на стіні…

— Треба її звідти забрати… Мар’янка того хоче… Треба…

— Маріє, так є ще її мати й брат…

— Заберемо тільки її… Вони ж розуміють, що нас можуть убити…

— Таки-так, Марієчко, але… будуть їх мучити, і видадуть нас, бо не витримають тортур, і що — знову кінець: і їй, і нам…

— Ні, маємо жити: і вона, і ми…