Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Так уже велика, хай живе, — відказав Іван. — А ви, пані, показуйте речі.

Естер похапцем подавала одежину, а Іван промацував.

— Проходьте…

Ватяними ногами жінка йшла по убогій вулиці. «То виходить, старих і дітей розстрілюватимуть… Яке щастя — моя Міра жива. Спасибі Івану… А чоловіки — куди їх? А що приготували для нас? Боже, чи ти бачиш, як важко твоїм людям? Хоч би на тому стало…»

Усюди на вулиці стояли розпорядники, які керували розселенням. Нове пристанисько сім’ї Зільберманів назвати житлом не повертався язик: обшарпана кімната в кілька квадратних метрів плюс ще дві сім’ї на додачу — всього одинадцять людей: коли всі лягали впритул одне до одного, місця не залишалось. Перекошені віконниці від сильного вітру скиглили, наче давно не годована кицька; стіни доїдав грибок, і запах цвілі довершував уявлення Давида про склепи, які він колись бачив на Личаківському цвинтарі… Сморід немитих тіл і непраного одягу різав мозок навпіл… Їсти можна було готувати на вогнищі надворі; добре, що помпа з водою була недалеко. Але що готувати їсти, того ніхто не знав, бо не знайшлося ще такої господині, щоб тільки водою когось нагодувала: продукти купити можна було тільки в магазинах для євреїв — там мало що було, та й те втридорога… За короткий час люди всі свої потаємні вузлики з золотом-сріблом витратили… Та й якби мав грошей хтозна-скільки — навряд би прогодувався: уся система працювала на те, щоб вичавити з бідолашних геть усі заначки…

Тиждень сім’я протрималася на сирих крупах, вийнятих із кишень; далі почали видавати по десять дека (сто грамів) чорного, з половою і пилом, хліба в день на одну людину…Навіть у блокадному Ленінграді давали по сто п’ятдесят грамів ерзац-хліба. Один раз за півроку видали по п’ятдесят грамів цукру: майже прозорі діти жадібно злизували з брудних рученят жовтяву суміш, і дехто з них через кілька кроків падав замертво…

По краях гетто стояла озброєна варта, не допускаючи і не випускаючи нікого.

— Мамо, нас так ізолювали… ми наче на бубонну чуму хворі. Тільки там смерть хутко приходить…

— Ми маємо жити, Давиде, вір у це. Навіть один день життя — це все ще життя…І дякуємо Богу за нього…

Проте не голод дошкуляв найбільше — Естер дуже хвилювалася за свою дівчинку: життєрадісна щебетушка Міріам від часу загибелі бабусі Цилі перестала говорити, посміхатися, а погляд, наче занурений у себе, здавалося, доведе матір до відчаю. Слухняним виконанням команд і відсутністю інтересу до життя Міра нагадувала велику механічну ляльку; великі сині очі без жодних емоцій укупі з хвилястим волоссям підсилювали цю подібність.

— Мірочко, хороша моя, — погладжувала її мати по голівці, — поговори зі мною, тобі стане легше; дивись, які гарні каштани приніс для тебе Давид.

Мірочка мовчала.

— М-м-м… Що тут сказати… — Естер із тривогою вслухалася в діагноз доктора Ляндесберга. — Сильне потрясіння… юний вік… За іншого часу я би знав, як лікувати, а тут…

— Може, які ліки можна дістати, докторе?

— Сьогодні, пані Естер, тих ліків ми з вами не маємо і, на жаль, не купимо… Спокій, позитивні емоції, хороше харчування… і час, час… Хоча… Знаєте, що я вам скажу — як не парадоксально це прозвучить. Але для Міри це на краще: сьогодні ліпше закрити двері своєї душі й не чути і не бачити того, що робиться, бо… — У доктора по-зрадницьки жалісливо затряслися губи… — Бо ми так низько вже схилили свою голову, що нам на неї стали чоботами.

— То що, нас уже залишать у спокої? — наставив на доктора виразні очі Давид.

— Якби… якби ж то… Концтабір створили для євреїв… Янівський. Люди там працюють по пояс у воді… за найменшу провину вбивають. Ще й так цинічно — під музику — наші кращі музиканти цілий день грають… і їх убивають… Так що краще нічого не бачити й не чути… Можна сказати, що й вашим чоловікам, пробачте, пощастило зі смертю.

— Ви ж у Юденраті — може, можна якось вплинути, попросити? — спитав замислено Давид.

— Юденрат? Не смішіть мій саквояж! Це була наша ілюзія на спасіння, і-лю-зі-я, от і все, її більш немає. Кожна смерть члена нашої громади вбиває цвях у домовину наших надій. А просити… просити можна людей… а то… — доктор замовк, похапцем зібрав потертий саквояж і, згорбившись, почвалав геть.

Колись прекрасна у своєму вишуканому поєднанні архітектури й теплих сонячних відблисків у жовто-зелених сквериках львівська осінь сьогодні зовсім не тішила численних мешканців гетто. Тривожне передчуття зими керувало всіма його жителями. Діти збирали каштани: їх товкли, збиваючи до крові руки камінням, і несмачна начинка їхніх шкарлуп годилася, аби обманути великого голодного звіра, що сидів усередині, — спочатку він вигризав шлунок агресивним, із завиванням, болем, потім ставав жалібним і тихим, а з часом зовсім перестав просити їсти, наче вмирав… За ним слідом починали притихати і діти; вони довго й байдуже сиділи під будинками, поки не відходили у вічність. Рятувати їх чи оплакувати не було кому: душі дорослих померли давно, а тіла… Тіла худі, знесилені мовчки сновигали по невеликому простору гетто без усякого інтересу до життя — про що та й навіщо говорити? — і лише велика ноша гріха самовбивства тримала їх на цьому світі. Дехто, не дочекавшись прошеної-перепрошеної смерті, йшов по неї до межі гетто — постріли обривали принизливе животіння… Діти міцно тримали Естер на цьому світі, і холодної ночі на долівці вона гнала від себе настирливе бажання теж підійти до краю гетто…