Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Ні, ні… Благаю вас… Це ж діти…

Німець хвилю подумав, пообзирав стіни — можуть зостатися сліди, повільно наблизив пістолет до Естер:

— Gut, genug (достатньо), — і, знову надівши вищир- усмішку, повернувся і вийшов.

— Давиде, у вас година часу, — тихо нагадав Зілмах, витер сльози потрясіння з небритих щік і поспішив за мучителями.

Циля лежала наознак, розкинувши руки, наче востаннє хотіла обійняти рідних; на розслабленому лиці з’явилася усмішка — напевно, зустрілася з Богом… Естер отямилася, сліз уже не було — ніколи… потрібно діяти, діяти… мусять вижити. Розширені зіниці Давида незрячим поглядом тримались на бабусі:

— Я не зміг… Я не зміг виконати наказ батька, — шепотів хлопчина.

Естер обняла сина:

— Ніхто б не зміг. Але батько — там, на небесах, — хоче, щоб ви жили… ходімо.

Проте щось сталось із Мірою: вона перебувала в повному заціпенінні: здавалось, що частина її душі полетіла слідом за улюбленою бабусею, — дівчинка нічого ані не бачила, ані не чула; вона й наче жила, а наче — ні. Матері було страшно за неї, але треба було збиратись. Вона заметалась по хаті, збираючи теплі речі; розіпхала по кишенях залишки крупів, вийняла з одежі покійної зашиті там ланцюжки й кульчики, зі шпарини в підлозі — кілька діамантів і масивний перстень із колумбійським смарагдом, заліпила їх у хлібні глевкі кульки — потім з’їмо… Давид попідкручував колеса в невеличкому візочку — година добігала кінця. Естер накрила білим простирадлом тіло бабусі, помолилися, Мірочка мовчала з байдужістю, яка лякала… — це була вся шана, яку вони змогли віддати рідній людині. Родинне помешкання проводжало їх чорними очницями розбитих вікон; Естер озирнулася, її нарешті прорвало — гарячі сльози потекли по виснаженому обличчю.

— Тримайся, мамо, — Давид обняв матір за плечі.

Міра, що схудла та витягнулася за літо, покірно йшла поруч, погляд її був спрямований у глиб себе. Згорьована сім’я Зільберманів — хоча… це вже була лише половина їхнього колишнього дружнього сімейства — повільно рухалася знайомою дорогою: вздовж трамвайної колії, повз улюблений базарчик, пам’ятник Міцкевичу, біля оперного театру…

Якби вони роззирнулися, то помітили б десятки родин, подібних у своєму відчаї… Струмками вони вливалися в одну широку річку, наближаючись до залізничного мосту перед входом на Замарстинівську. Міст смерті — так назвали його люди пізніше. А зараз виснажені люди, які не чинили жодного опору, мовчки і з опущеними головами, намагаючись не дивитися одне на одного — соромно, з покірністю худоби, яку женуть на забій, — стікалися у вузьку вуличку до мосту. Метрів за сто до нього щось змусило Естер підняти голову: під мостом поліцаї з пов’язками якось дивно розділяли людей.

— Давиде, глянь-но, що там діється, — спинилася жінка.

— Чоловіків відпихають на машини, старих і дітей, таких як наша Мірочка, — в інший бік… а більших пропускають, — спостеріг Давид.

— Так, швидко ходімо сюди.

Естер повела дітей вбік від дороги, дістала кілька речей, які нап’ялила на Міру, підіпхала хустками їй груди, у мешти під п’яти поклала кілька носовичків. Міра видавалася вже на років шістнадцять, а не на своїх десять. Мати дістала з кишень хлібні кульки з діамантами:

— Їжте, ковтайте помаленьку… Потім вони з нас вийдуть. Це наші гроші… Міріам, що з тобою, ти мене чуєш?

Сама поклала дівчинці кульку; Міра, не реагуючи, довго тримала її, поки нарешті ковтнула; Естер довелося ковтнути масивну каблучку зі смарагдом. Одним із поліцаїв під мостом був Іван, чоловік Ядвіги; він і взнаки не дав, що знайомий із родиною.

— Швидше, швидше проходимо, — прикрикнув він і попхав Давида й Мірочку всередину гетто.

— Куди ти їх — може, краще малу вбік? — заперечив напарник.