Розділ «Частина III Провісниця»

Біда була в іншому. Вона не знала, що сказати самій собі.

Якби ж то вдалося зупинити почату Артурчиком війну… Якби ж то можна було з’ясувати, на чиєму боці правда…

Вона, звісно, спробує. Але, звісно, буде вже занадто пізно.

Всенький день село шуміло й шепотало, немов чорти в очереті. Востаннє такий жах та зачудування зчинялися у Вістовому хіба три роки тому, коли невідь з якого дива поснула риба, встеливши кілометри і кілометри берега слизьким сріблястим килимом. Хтось казав тоді — до погибелі світу, хтось — до скорих виборів, але всяк жахався, передчуваючи втрати у рибному промислі, чи не єдиному тутешньому джерелі доходів.

Зараз же і сказати ніхто не міг до чого йдеться, однак ясно було, що сили небесні знову звернули увагу на село, а від цього, відомо, краще добра не ждати.

Почалося все з того, що зранку блаженна дочка Никанорової невістки ні сіло ні впало стала посеред вулиці та заходилася голосити. Матір намагалася дитину втихомирити, однак та — ні з місця! — і кричить, аж репають шиби: «Там! Там! Там, де свинка! Там чорний чоловічок!» Сусіди позбігалися, баби зашикали, а хтось мудрий знайшовся та й допетрав — дитя на Толікову хату тицяє, а в нього ж мати була і справді колись тримала свині. Стали розпитувати, що за чоловічок, мовляв, так дитина на те знов розкричалася та й сказала, що чоловічок проситься вийти. Бо тісно йому там і тяжко. Хто він — не знає. А звати — Ігор.

Отут уже і кумоньки допетрали, та й самі налякались. А якась дурна дівка навіть припустилася бігти, репетуючи «мертвяк!», від чого, звісно, настрій ані в кого не покращився. Від лементів тих прокинувся врешті і Толік, вийшов на вулицю, страшний та синій з перепою — і от, вулицею припустило іще кілька найменш витривалих, а блаженна дитина — та взагалі зійшла на крик. Врешті матері вдалося дитину зрушити з місця і відвести додому, а товариство розійшлося, аби новину обміркувати — всяко виходило: щось не те із тим Толіком! А дивився ж як, репети зачувши! Люто дивився, душогубець!

За годину-дві ціле посольство до Ганички зібралося. В неї ж, відомо, небіж у відділку служить, на мотоциклі казенному вишиває, то нехай приїздить і розбереться! Юхим, розколошканий, став сваритися, що, мовляв, дурні бабищі, нехай краще перехрестяться, аніж добрих людей полохати, однак Ганичка раптом пристала на думку посольства. Ніколи їй той Толік, мовляв, не подобався — казиться, як вип’є, на людей кидається, і час би вже бешкети ті припинити. Тут і телефон знайшовся — Галя, бліда й наполохана, принесла, щойно дитину заспокоївши. Що завгодно просила зробити, аби лишень забрати того бузувіра з-перед доччиних очей.

Видзвонила, отже, Ганичка Василя, настрахала його як слід, сказала пару хлопців міцненьких узяти із відділку — нехай йому пособлять, а вже сельчани знайдуть, чим їм віддячити.

За кілька годин і справді на службовому бобіку показалися до села Ганиччин Василь та його станіславські товариші. Хлопці приїхали у доброму гуморі, спокусившись, напевне, обіцянками гарної гулянки та безплатної рибки. Утім, варто їм було поткнутися на Толіковий двір, як одразу всім стало не до жартів.

Толік, зачувши, певно, наближення машини, зустрів гостей не з порожніми руками, а з великою сокирою. Молодого круглолицього сержантика врятувало тільки те, що нападник не цілком іще оговтався після вчорашнього і трохи схибив, не обчисливши замаху. З несподіванки хлопці навіть зброю не встигли дістати, хіба один з них, бувалий вуличний забіяка, пригадуючи колишнє, з розгону влупив дроворуба коліном в живіт, що і припинило з його боку всякий кримінальний спротив.

Бавитись хлопці вже не мали ніякого настрою. Утрьох вони скрутили нападника і надавали йому таких копняків, що той заледве не полетів у черговий вирій, однак тут Ганиччин племінник нарешті згадав про причину візиту. Кілька запитань, підкріплених смаковитими стусанами, і Толік загорлав «Да, убив!», та так запекло, що навіть сусідські пси поховалися по своїй будах.

Коли блідий, як привид, Василь відгорнув лопатою гній у старому сараї і надибав щось м’яке і довгасте у зопрілій картатій сорочці, хлопчача лють станіславців поступилася місцем жаху. Ніхто із приятелів досі не мав до діла із «мокрою» справою, та й мерці, які траплялися, були все ж таки значно свіжішими. Отож, слідчого з відділу викликали блискавично, і то не зі службового поривання, а з нагальної потреби здихатися негаданого страхіття. Толіка вже не били, але він і далі кричав криком, пояснюючи, хоч ніхто й не слухав, що загиблий був «сам винуватий» і що «нєчо було лізти». Так виглядало, що Ігор Приймак, хитрий злодій і перший на селі парубок, — загинув тільки тому, що перекинув пляшку з горілкою, і, замість вибачатися, нахабно зареготав.

Втім, саме глупство ситуації свідчило про її беззастережну правдивість. За кілька годин тяжко замислені правоохоронці від’їхали, забравши з собою злочинця, великий чорний мішок і фатальну сокиру та лишивши Вістове клекотати від небувалих новин.

Надвечір уже Ярка завітала до Галі, аби пограти із Нікою в хованки. Дівчинка мала щасливу здатність швидко забувати крики й галас, і тепер весело сміялася, стежачи за тим, як гостя пластує по кімнаті та перевертає подушки.

— Ну, досить реготати, — Галя піднімає погляд від миски з яблуками, — бо це ж потім не заснеш!

— Нііеее! — радіє мала. — Не досить!

— А, ось де Ніка! — переможно виголошує Ярка, дістаючи з-під ліжка замурзаного зайчика. — Тільки ж хіба у Ніки такі довгі вуха? Тобто е… вухо? Одне?

— Хи-иии! — веселиться дівчинка. — Мама! Вухо — ой-йой-йой!

Ярка кидає погляд на дитину і вперше помічає на її потворному личку хитрющий та симпатичний по-своєму усміх. Людське дитя, усе ж таки, гмукає до себе гостя, хоч і таке… своєрідне. Галя, так та навіть полишає чистити яблука, втішено задивившись на своє маля.