Розділ «Частина III Провісниця»

Провісниця

Tака ніч найбільш придатна для початку казки про давні часи: сходить над безгомінним селом жовтава повня, плюскають при березі ліниві хвилі, сріблясто буруниться за вітром полин… Лишень бракує мандрівця з кобзою чи закоханих попід вежею, чи бодай би лиховісного цвинтаря за похиленим тином… А втім, цвинтаря якраз не бракує, хоча й ховається він у яблуневому саду опріч дитячого майданчика. Закохані… що ж, є і такі. Ось коло краю села, зарано — чи запізно, коли вже на те, гальмує старенького москвича Микола, — не гадав тут ночувати, але спродав у Станіславі усю торбу в’яленого бичка, посварився з кумом і спересердя вирішив повернутись додому. Зайшовши в дім, проте, швидко з’ясовує, що кохана дружина вкотре не дочекалася, завіявшись деінде, і відтак сідає на ліжку і схлипує, сховавши обличчя в долонях.

Що ж до кобзи, то її і справді катма у Вістовому, зате ось у Нестора з хати лине спів капели «Думка», котрій намагаються вторувати двійко спізнілих пияків — їх, мабуть теж висока повня налаштувала на романтичний лад.

Не дбаючи, втім про нічні красоти, влягається спати зморений Юхим, (всенький день на воді, а риба — мов поховалася, а ще й надвечір наглий сомище, гнида, ледь не висмикнув кармак!); Ганичці ж не спиться — вкотре вже сидить вона над синовим листом, ковтаючи сльози, та, аби не гаяти часу, помішує лопаткою чергову порцію яблуневого джему.

Давно вже поринув у п’яний вирій колишній Приймаків товариш, Толік. Ніхто в селі достеменно не відав, з чого живе цей пропитий ледь не до юродства чолов’яга. Як була жива його мати, то тримала свиней; нині ж лишився хіба похилений сарай та купа гною, від якої тільки милосердна ніч розганяє хмари дрібної мушви.

Спить також і Саня, Приймаків брат, проте сон його неспокійний, стискаються кулаки і швидко-швидко бігають під повіками очі; в хаті у нього неприбрано, і то давненько, проте на порохнявій долівці видніються сліди, мовби від совання меблів. Будильник коло його ліжка виставлено на ранній ранок.

Тихо, назагал, і за вулицю-дві вже й не чути ані храпу, ані співу, ані телевізійного бубоніння, хіба тонко підвиває десь голодний пес, а чи й приблудний степовий сіроманець. Галя, втім, сторожко озирає двір, перш ніж зачинити двері, і тоді лише повертається до своєї нежданої гості, полохливо оглядаючи її вимащені глиною штанці та обідрану щоку.

— Я власне, чого до тебе в такій годині… — змучено каже та. — Хотіла сказати — поїду зранку. Та й тобі лишатись би не радила.

— Ти що? — блимає Галя. — Що трапилось?

— Та… — Ярка кривиться та мимохіть торкається шиї. — Мала тут одну прикру пригоду…

Галя придивляється уважніше. Справді, не здалося — у гості не лише садно на щоці, але й неслабий синець якраз під вухом. Аж здригається жінка, узрівши таке жахіття.

— Розказуй! — наполохано вимагає вона.

Ярка роззирається, тоді киває на двері до кімнати.

— Зайдемо до кухні — аби малу не збудити? І якби чого хильнути… Нема у тебе?

— Валер’янка, — нервово пирхає Галя.

— Давай!

Дівчата тихцем проходять до кухні, де хазяйка за хвильку-дві надибує пляшечку настоянки та, повагавшись трохи, плюскає пахучого зілля до розпарованих келишків.

— Ну? — врешті не витримує вона.

Ярка кривиться від гіркого напою і позирає в бік дверей.